НАТАЛЯ СЕРЕБРЯКОВА: Чому ти вирішив поєднати ці дві історії, евакуацію стареньких людей з прикордонних зон і транспортування тіл військових?

ЮРІЙ РЕЧИНСЬКИЙ: Це про евакуацію живих і мертвих, досить прозора ідея. Якщо думати про назву фільму, то вона пасує до всіх цих персонажів,  також і до дітей, яких вивозять із зони бойових дій. Я ж чого поїхав з Австрії в Україну знімати їх усіх? Я зрозумів, що не можу далі спостерігати за війною через новини. Тому що дуже швидко в тебе в голові починають повторюватися зображення, тексти, якісь інформаційні приводи. І ти втрачаєш чутливість. Ти прокидаєшся, читаєш новини, загинуло 27 людей. А в тебе думка: «Це не так і погано, тому що вчора було 50». Це те, що трапляється з усіма, хто спостерігає за війною через новини.

Мені було важливо зрозуміти, що стоїть за цими цифрами, що таке одна смерть, що таке одне життя, яке намагаються врятувати. З’ясувалося, що це дуже складний і довгий процес. Для живих людей похилого віку, яких ви бачите у фільмі, він небезпечний, тому що не всі з них зможуть його пережити. Просто від стану здоров’я, від стресу. Не кажучи про те, що під час евакуації люди можуть потрапити під обстріл, бомбардування. І так само з евакуацією полеглих, це теж небезпечна праця. Наші персонажі роблять це героїчно. Для пошукових груп це небезпечно, тому що все навколо заміновано. Всюди розтяжки, касетні бомби, міни.

Втрата чутливості – це те, що трапляється з усіма, хто спостерігає за війною через новини

Ну а ті, хто, наприклад, транспортують тіла загиблих — там також є небезпека. Це військові, і вони кожного дня їздять в Костянтинівку, росіяни за ними прицільно полюють. Тому наші військові постійно міняють місця, звідки забирають тіла. Вони не роблять це в одному морзі, вони переховуються, тому що цілий час по них прилітає. У волонтерів, у Бульдозера (герой фільму, водій, який доставляє тіла рідним – ред.) і його команди декілька людей загинули від втоми. Україна — велика країна, дорога триває до п’яти днів. Декілька водіїв просто за кермом в якийсь момент заснули і розбилися.

Саша Бульдозер давно і глибокого у цій темі. Вона для нього почалась ще у 2014 році. Якщо не помиляюсь, це був Іловайськ. Тоді лишилось дуже багато тіл українців на окупованій території, і росіяни не пускали туди військових. Але пускали волонтерів і цивільних, щоб ті забрали тіла. Це були не прості цивільні, а спеціально підібрані армією. Ну і це досить складна задача – знайти людину, яка би поїхала на окуповану територію, перевезла тіла. Для багатьох людей це немислима робота. Саша привіз одне тіло, інше. Потім його почали адресно просити забрати тіла родичів. У якийсь момент Саша почав працювати з цілою групою людей з армії. Ну а потім у 2022 році почався зовсім інший потік. Разом із Сашею зараз там працює 12 водіїв, це волонтерське об’єднання. Ця праця важка і виснажлива, ризикована.

Як я знаю, ти на початку повномасштабного вторгнення волонтерив у Відні?
Я шукав, де можу бути корисний. В перший тиждень я був уже на якомусь кордоні, когось забирав. Подивився, як це виглядає. Це мало дуже відмінний від новин ефект. Тому що коли ти на переповненому вокзалі усередині натовпу відчуваєш, бачиш стан людей, які приїжджають, ти за якимись деталями розумієш щось про їхню подорож. Про те, які голодні можуть бути діти. Про те, які налякані можуть бути мами, які на рівному місці просто від стресу випускають своїх дітей з рук на землю, перекидають дитячі візочки. Це було перше зіткнення з реальним відображенням війни в окремій групі людей. З цих моментів складено фільм.

Історія з евакуацією літніх людей дещо перегукується з твоїм попереднім фільмом «Ugly». Ці медичні заклади, куди вони потрапляють, досить клаустрофібічні, з обдертими стінами. Тема стану українських медичних закладів тебе якось особливо хвилює?
Та ні, просто полюбляю наші медички. Ну і насправді цей шелтер, у який вони потрапляють у Дніпрі, – це добре місце, там працюють дуже хороші люди. Вони можуть бути втомлені, замотані, але вони роблять добру справу. Так, там, можливо, немає якогось “євроремонту”, але, якщо чесно… Це не про те, у якому стані стіни, мені здається.

Юрій Речинський народився у 1986 році. Навчався в Київському політехнічному інституті, далі деякий час в КНУКТіТ ім. Карпенка-Карого. Його перший фільм «Хворісукалюди», документальна драма про безпритульних наркоманів, здобув нагороди на фестивалях у Канаді, Франції, Англії, Польщі, Австрії. Cпіввиробником фільму "Ugly" виступила компанія Ulrich Zeidl Filmproduktion. У 2022 році його повнометражний документальний фільм «Ознаки війни» був показаний на кінофестивалі в Роттердамі, DOK Leipzig, Hot Docs та інших. Фільм "Dear Beautiful Beloved" покажуть на кінофестивалі Camerimage в Торуню 16-23 листопада.

Як літні люди реагували на те, що їх знімають?
З більшістю цих людей ми познайомилися ще в них вдома, коли їх евакуювали. Ми їздили з волонтерами, шукали квартири, я заходив разом із ними, казав: «Ми — знімальна група, можна ми зайдемо?». Ну і потім вже в спокійнішій ситуації, вже в автобусі, встановлювався більш особистий контакт. Взагалі, якщо ти допомагаєш цю бабусю нести сходами, а потім приносиш їй тарілку борщу, то так і виникає контакт.

Я зустрічав на вокзалах, на КПП з Україною, ще у березні 2022-го багато людей, які хотіли, щоби світ побачив, що з ними коїться. Вони сприймали це як несправедливість, насильство, образу. Їм було важливо, щоб їхній біль не лишився непочутим, непобаченим. Тому були люди, які на камеру реагували навіть більше, ніж мені було це потрібно як режисеру. Були люди, які хотіли розповісти всю свою історію одразу. Вони виходять з потяга, бачать камеру, бачать мене — дві репліки — і людина починає розмовляти півгодини. Дуже емоційно.

Що це за організація, яка евакуювала людей? Ми бачимо в кадрі іноземних волонтерів.
Там багато різних організацій. Були британці-волонтери. Вони як досить автономна одиниця співпрацювали з великою організацією «Схід SOS». В неї теж були екіпажі, які евакуювали людей з Донеччини, і по всій Україні, де це було потрібно, тому що вони існують досить давно. Потім є таке явище як Укрзалізниця, яка має евакуаційні потяги з Покровська, з Донеччини до Дніпра. Там свої люди, кондуктори, евакуатори, медики. А вже на вокзалі в Дніпрі працювало дуже багато людей з організації Save Ukraine. Це також потужна структура в плані шелтерів та евакуації по всій ділянці фронту.

Людям важливо, щоб їхній біль не лишився непочутим, непобаченим

У фільмі важливу роль грає Укрзалізниця, якою зараз захоплюються всі українці. Якими були працівники?
З українською залізницею нам довелося співпрацювати дуже щільно, її працівники задіяні в багатьох процесах, частину цієї роботи ми знімали. Вони працюють у небезпечних місцях, евакуюють людей з Донеччини. І вони теж змінюють точки евакуації, тому що через деякий час у ці місця обов'язково відбуваються прильоти. Можливо, я очікував, що на ці території  їздитимуть якісь “спеціальні” люди – військові або ДСНСники. Але там прості кондуктори, які працювали на залізниці задовго до війни.

А в який часовий проміжок ви фільмували?
Ми знімали з літа 2022 по лютий 2023.

За цей час можна було, мабуть, зняти дуже багато годин матеріалу.
Багато. У нас там були знімальні дні тривалістю майже добу. Якщо це початок історії про літніх людей, про живих, то там знімальний день був годин 18-20. Просто тому, що початок знімального дня у Дніпрі, потім ми їдемо в Покровськ, зустрічаємось там з евакуаторами, виїжджаємо з Покровська кудись в Слов’янськ, Краматорськ, Бахмут, там забираємо людей, зазвичай у різних місцях, веземо назад у Покровськ, саджаємо на потяг, їдемо з ними в потязі до Дніпра, і потім в Дніпрі з вокзалу до цього шелтеру, який називається «Океан Добра». Це все один день. Це велика подорож і її неможливо знімати у різні дні. Ця подорож трапляється з персонажами протягом доби. І ми намагалися бути поруч на усіх цих етапах.

Ви забирали людей з небезпечних місць, таких як Бахмут, Костянтинівка. Краматорськ, Дружківка. Було страшно?
Так, було страшно. Але страх там не був якимось домінуючим відчуттям, або відчуттям, з яким було найважче. Ми туди свідомо полізли, було відчуття, що ми на своєму місці і робимо те, що обрали робити.

Ви просто під бомбами, під обстрілами це робили?
Поруч з обстрілами — так. Коли я їздив з волонтерами ще на підготовці до зйомок, я зрозумів, що не зможу привезти знімальну групу у Бахмут, тому що це невиправданий ризик. Там дуже важко було концентруватися на якихось робочих моментах і завданнях. Там було так інтенсивно і небезпечно, що я починав думати про якісь глобальні питання стосовно свого життя: наскільки я ним був задоволений, чи все зробив вже з того, що хотів, чи можу я зараз помирати?

У Бахмуті були п’ятиповерхівки. І обов’язково на останньому поверсі кожної з них була якась літня людина, яка не може сама спуститися. Для сусідів це теж було дуже важко – евакуювати останній поверх. Якщо була літня людина на першому або другому поверсі, то її забирали. А п’ятий поверх зазвичай не чіпали. Ну і ось ми там. Приїжджаємо до цієї п’ятиповерхівки, вже там нікого нема, нічого нема, і просто постійні прильоти… Ну, ти просто чуєш, як навколо тебе радіально трапляються вибухи, і вони стають все ближче і ближче. Ми втрьох з британськими волонтерами, Джонні й Елізабет, повинні були швидко та акуратно знести бабусю вниз, а потім намагатися звідти виїхати, що теж було досить непросто, тому що там ніяка навігація вже не працює. Їдеш або з досвіду, або з інтуїції. Страшно було, але ти знаходиш якийсь баланс між ризиком, на який має сенс іти, і на який – ні. Але в нас були досвідчені люди в команді, які на війні працюють давно.

Це українці?
Так.

У вас не лише австрійці були у знімальній групі?
У мене не було жодного австрійця. Ще до того, як я приїхав в Україну, коли збирав команду, я зрозумів, що австрійцям немає ніякого сенсу ризикувати життям заради фільму. Для них це просто фільм. А для нас це не просто фільм, це спроба взяти участь у житті країни. Документувати цю війну. Міняти думки людей. Давати якийсь досвід, який вони не можуть отримати через новини.

Процес монтажу стрічки Dear Beautiful Beloved

Як взагалі можна витримати це морально – фільмувати, як омивають тіло загиблого військового? Чи як збирають його рештки тіла на полі бою. 
Ми завжди були поруч з людьми, які витримують набагато жорстокіші речі, набагато довше й інтенсивніше, ніж ми. І попри це, вони функціонують, роблять свою справу і не перетворилися на якихось холодних, неконтактних, не дуже приємних людей. Навпаки. Тобто були поруч приклади людей, які роблять більшу і складнішу справу, і залишаються при цьому людьми, які можуть тобі співчувати, хвилюватися за тебе, за твій стан, безпеку.

Крім того, для того, щоб потрапити в морг і фільмувати тіла, які миють, одягають (а ще ж до цього зашивають, ідентифікують), треба було багато чого ще побачити та зробити, тобто важливо було себе якось елементарно підготувати до важких сцен. Це була довга подорож з історією про загиблих — три місяці. На стадії дослідження теми я зрозумів, що за цим неможливо спостерігати і нічого не робити… Я не можу стояти і дивитися. Воно так не працює. Тому дуже швидко стало зрозуміло, що щоб якось знімати цю історію, потрібно побути там не спостерігачем, а учасником.

Ми завжди були поруч з людьми, які витримують набагато жорстокіші речі, набагато довше й інтенсивніше, ніж ми

Як саме працювали?
Завантажували, розвантажували тіла, розвозили, видавали. Якщо це пошукова група, то їздили з пошуковцями, я трохи попрацював водієм — підвозив кінологів та саперів.

Після цього проявів ПТСР немає?

Так, є. Мені навіть важко дивитися свій фільм. Я ось подивився його на прем’єрі в Локарно від початку до кінця, разом з аудиторією, з великою кількістю людей. І думаю, що все, більше дивитися його не буду.

Як же ти його монтував? Це довгий був процес?
Я монтував рік і це було важче, ніж зйомка. Тому що на зйомці ти часто в якійсь адреналіновій ситуації, і ти не один, ти з групою колег. В групі всі одне за одного відповідають, підтримують. Разом було набагато легше пережити якісь шокуючі досвіди. Ми дуже багато спілкувалися після кожного епізоду. Робили такі дебріфинги. Розповідали, що хто бачив, що хто відчував. Це дуже допомагало якось дожити до кінця зйомки. Крім того, якщо ти закінчуєш важкий день десь, де тепло, і ви всі цілі, у вас є руки, ноги, ви живі, серце б’ється, дихати можна — це вже щастя.  wtqТому що там цих сцен «зустрічей з родичами» в нас було дуже багато, різних варіантів. Ми їх знімали довго. Як обрати щось одне, і відкинути інше?

Ну власне, як ти розумів, що зараз уже можна завершувати, що складається історія?
Я по чотири дні працював, на п’ятий день робив показ для тестової групи з трьох-чотирьох людей, і ми дивилися матеріал разом. Це енергія, яка допомагає відчувати все через людину, яка вперше дивиться, і ти теж починаєш щось гостріше відчувати. Ну і в нас було таких показів багатенько. У різних монтажних версіях там було більше шокуючих кадрів. Я ризикував навантажити аудиторію так, що вона просто перестане щось відчувати. Тому нам було важливо знайти баланс.

Які саме сцени не ввійшли в остаточний монтаж?
У морзі там був кадр… Після нього вже нічого не працює, після нього ти вже не можеш дивитися на працю з тілами, коли їх миють, одягають, гримують. Ти не можеш на це дивитися і бачити там якусь повагу і ніжність. Тому що ти до цього побачив щось таке, що просто в тебе відрізало на деякий час можливість відчувати щось хороше.

Я ризикував навантажити аудиторію так, що вона просто перестане щось відчувати

У тебе в “Ugly” подяка Моніці Віллі, монтажерці Майкла Главоггера, видатного австрійського документаліста. Чи ти якось залучав її під час монтажу нового фільму?
Ні, ми з нею так і не попрацювали безпосередньо. Але ми працювали з Андреа Вагнер, котра робила мої улюблені фільми Главоггера. Там я в неї багато чому навчився, і ми вже домовились робити наступний мій фільм разом. Будемо продовжувати.

А давай трохи детальніше про Главоггера. Чому він твій улюблений режисер?
Перший його фільм я подивився у потязі Київ-Одеса перед своїм першим знімальним днем «Хворісукалюди». Ми їдемо з оператором, і він каже, дивись, який фільм, і ми починаємо дивитися… Як можливо так знімати кіно? Як можливо так монтувати документальне кіно? Це дуже відрізняється від усієї документалістики, яку я бачив до цього.

Є люди, для яких фільми Главоггера занадто красиві, штучні, монтажні, постановочні. Але в мене воно по-іншому працює. Я дуже вдячний був побачити, що можна так працювати з реальністю. Наприклад, його фільм Megacities — я коли його дивився, то гадки на той момент не мав, що такі люди, ситуації, котрі є у нього у фільмі, взагалі можуть співіснувати зі мною, зі знайомою мені реальністю. І більшість цього фільму для мене була дуже емоційним, місцями травматичним досвідом. Він своїми штучними засобами, прорахованими кадрами, монтажем дав мені сильний досвід про щось справжнє у дуже далекому житті, з котрим я ніколи ще не перетинався і водночас щось сказав мені про моє життя.

Ти з ним особисто був знайомий?
В нас був спільний знайомий, австрійський продюсер, з яким я працював. І він йому показав рафкат «Хворісукалюди». Ну і на цьому ми якось здружилися, тому що він був першою людиною, мабуть, котра мені сказала, що це не повне гімно і що взагалі цей фільм повинні побачити глядачі. 

Про що був цей фільм?
«Хворісукалюди» ми знімали три роки. Частину з цих трьох років ми маленькою групою жили в одеських підвалах з дітьми-безхатьками. В перший знімальний день, коли ми туди залізли знайомитись, діти дістали шприці і почали колотися якоюсь гидотою. Це навіть не наркотик, це якийсь токсин, від якого виникає короткотривалий кайф. Але він має дуже серйозні побічки. Навіть після першого досвіду можуть бути порушення у моториці. Було дуже несподівано опинитися на такій близькій відстані від дітей і шприців. Шокуючий досвід.

Коли я виліз із цього підвалу, зрозумів, що хочеться кричати, напитися і хочеться щось зробити, щось змінити. Вирішив просто брати камеру і ходити туди з оператором щодня. І ми з деякими дітьми подружилися. Ми приїжджали на два-чотири тижні,  потім поверталася, монтували. Я в той час працював у сфері реклами, щоб заробити грошей і продовжувати зйомки. Так минуло три роки.

Коли я виліз із цього підвалу, зрозумів, що хочеться кричати, напитися і хочеться щось зробити, щось змінити

Коли ми вперше зустрілися, комусь було чотирнадцять, комусь тринадцять. Найстаршому було вісімнадцять.  А за три роки зйомок вони дуже сильно виросли і змінилися. Хтось дуже впевнено пішов у кримінал. Хтось намагався знайти батьків.  Хтось вирішив вилізти з підвалу і почати  зовсім інше життя – завести родину, дітей. Було багато сподівань. Але мені здається, майже всі вони дуже якось трагічно скінчили.

«Хворісукалюди» – це ж не ці діти, це – суспільство?
Це пряма мова одного з персонажів. Але там у чому річ – діти живуть у підвалі  звичайного дев’ятиповерхового будинку. В них є сусіди. Частина з цих сусідів, особливо ті, хто живуть на перших поверхах, про них знають. Але це абсолютно різні всесвіти, які знаходяться один від одного на відстані двох метрів. Взаємодія зазвичай між цими світами негативна. Або це повний ігнор, або це активне намагання позбутися цих дітей, дзвінки в поліцію. Люди навіть заварювали двері у підвал.  Так що «хворісукалюди» – це про тих людей, з якими ми ходимо разом до магазину. Нещодавно я згадав, що частина з цих дітей була з Придністров'я. Я тільки зараз зрозумів, що це ж частково діти війни. І воно якось мене наздогнало, це розуміння.

Український відділ працює завдяки фінансовій підтримці Institut für die Wissenschaften vom Menschen.