Ситуація трохи ніякова. Тому що погода сонячна, люди привітні, ціни доступні і навіть родина поводиться пристойно, ніхто не влаштовує сцен, загалом відпочинок на Тенеріфе вдалий. Якби російське вторгнення не почалося просто перед їхнім поверненням в Україну, відпочинок тягнув би орієнтовно на чотири з половиною зірочки з п’яти.

Якби вони були в Україні, то, мабуть, робили б те саме, що й усі: знімали готівку, збирали консерви, заряджали павербанки. Вони би прийняли рішення, що без варіантів мусять боротися, або що в них немає іншого виходу, тільки виїхати з країни. Все відбувалося б органічно.  Але життя висмикнуло їх із контексту. Війна заскочила їх зненацька, зі свіжою засмагою, з квитками на скасований зворотний рейс у руках, озброєних солом’яними кошиками та пляжними рушниками, оточених армією нудьгуючих туристів, які, можливо, дивилися на українську родину зі співчуттям, але не з розумінням.

Зрештою, вони самі не зовсім розуміють: як саме вони повинні почуватися й поводитися? Їм повернутися за всяку ціну чи радіти, що виграли в лотерею? Поміняти плавки на траурну стрічку? Планувати нове життя чи залишитися на півдорозі і сподіватися, що якось воно буде?

Режисера фільму Даміана Коцура цікавлять люди в цьому непривабливому шпагаті, вирвані з зони комфорту. В принципі в нього немає протагоністів, ніхто не є рушійною силою сюжету (майже кожне слово в цьому реченні вимагає лапок). Він спостерігає не за вчинками, а за реакціями своїх героїв – туристів, які опинилися між відпусткою та війною. На відміну від популярного формату онлайн-відео реакцій («класична віолончелістка вперше слухає «Nevermind» Nirvana!»), режисер не дає героям пустопорожньо й перебільшено реагувати на побачене.

Режисера фільму Даміана Коцура цікавлять люди в цьому непривабливому шпагаті, вирвані з зони комфорту

Це робить їх схожими на персонажів Рубена Естлунда, які роздумують, як вчинити правильно, поки всі дивляться в зовсім інший бік, або коли вже стає запізно рівно на секунду. Як і у випадку з Естлундом, незручність ситуації загрожує спричинити лавину.

«Під вулканом» чимось нагадує «Туристів» – в обох фільмах ми спостерігаємо крах сімейного «театру».  Голова сім'ї крутиться, як дитяча дзиґа, притлумлені емоції знаходять вихід у дріб'язковій злості, ніхто не впевнений у своїй цінності, ролі та місці. Маленька соціальна структура та окрема особистість на мить перетворюються на хаотичне скупчення атомів.

Режисер грає на таких різких контрастах, що в деяких сценах відчувається легкий запах абсурду – як у сцені, коли сім’я, яка скролить війну на своїх телефонах, оточена процесією танцюючих туристів – але Коцур не допускає ситуації, коли все перетворюється на комедійний прикол. На відміну від кіно Естлунда, мета – не жорстока комедія, а момент істини. Дискомфорт стає ключовим компонентом кінореалізму, який стирає межу між документальним і художнім кіно. Коцур — стриманий режисер, вражаюче ефективно використовує відносно прості засоби виразності. Він чудово працює з непрофесійними акторами, допускає імпровізацію, підходить до камери впритул, дихаючи своїм героям у потилицю, і водночас дозволяє їм тримати дистанцію на цьому крупному плані – ніби вони самі вирішують, що розповідати нам про себе, ніби вони не знають про себе всього до кінця. У всіх них глибоко ховаються неспокій і тривоги, з якими важко впоратися, і вони проступають лише в поглядах та образах навколишньої дійсності — у морських неспокійних хвилях і у вулкані, що ховається на задньому плані й поки що спить.

Ніби щоб урівноважити реалістичну мову, обидва фільми Даміана Коцура, що він зняв на сьогоднішній день, розгортаються в дещо несправжній, швидкоплинній святковій реальності, в якій чітко визначені події поступаються місцем невизначеним ситуаціям. У кінодебюті «Хліб і сіль» із мерехтливого міражу повільно виринають драматичні крихти, що призводить до незворотних наслідків. У фільмі «Під вулканом» все навпаки — починається з потужного воєнного акорду, після якого все розпливається і розсипається. І такий вектор подій явно гірше спрацьовує в кіно, бо залишає нас із відчуттям невирішеності та браку задоволення, яке безумовно закладене в цю історію.

"Під вулканом" починається з потужного воєнного акорду, після якого все розпливається і розсипається

З нагоди обрання фільму «Під вулканом» як польського кандидата на «Оскар», я натрапив на несміливі голоси, які звинувачували фільм в кон'юнктурі. Це нібито виражається в «модній» мові та темі, і це доводить, що Оскарівський комітет зробив правильний вибір. Крім того, обидва звинувачення варті одне одного. Зрештою, це фільм не про війну, а про психологічну реакцію на війну, яка – особливо в Польщі – відчайдушно вимагає такої реакції. І «модна» мова фільму точно фіксує безпорадність, яка проявляється в цій реакції. 

Завдяки сюжетний лінії з чорними мігрантами, які як жертви інших, невидимих ​​воєн, відсунуті на третій план на курортному острові, фільм також торкається ширшої теми. Бо йдеться не так про війну, як про світ, у якому паралельно з війною відбуваються матчі української футбольної ліги, Олександр Усик летить до Саудівської Аравії битися за титул чемпіона з боксу, оператори безпілотників убивають людей із безпечної відстані, ніби грають у гру FIFA, а знімальна група з Польщі робить фільм про початок війни на Тенеріфе. Літаки злітають і сідають, десь там стріляють, а десь тут бум на ринку житла, пандемія закінчилася, але все ще триває. Кожна катастрофа одночасно існує й не існує, і ми безкінечно скролимо світ, який і закінчується, і не перестає, і ми при цьому маємо одночасний доступ до всіх цих ракурсів і багатої палітри готових реакцій, укладених у дедалі барвистіші стікерпаки смайлів. 

Переклала Віра Балдинюк

Український відділ працює завдяки фінансовій підтримці Institut für die Wissenschaften vom Menschen, а також Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини.