Уявіть собі, що в людства з’явився шанс розпочати все спочатку, але цього разу можна зробити все правильно — у кращому світі та ідеальних умовах стерильної злагоди. Сюжет фантастичний, але в реальності, де нові конфлікти глобального масштабу розгортаються чи не щодня, попит саме на такі історії просто шалений і остання Букерівська премія стала тому доказом. Найкращим у 2024 році журі визнало 136-сторінковий роман англійської письменниці Саманти Гарві "Orbital". Це історія про один день із життя шести астронавтів, які працюють на борту Міжнародної космічної станції. Книга дарує читачеві суміш рефлексій на тему розвитку людства, його травм, слабкостей, трансформацій, а також віру в одне велике спільне майбутнє, масштабуючи його поки що до шести людей, котрі в космосі дізналися справжню таємницю всесвіту і тепер передають її зі сторінок книги нам на Землю.
Таємниця всесвіту звучить як "ми всі разом летимо у світле майбутнє" і це буквально повторює головне гасло Радянського Союзу, яке панувало на підконтрольних йому широтах аж до розвалу імперії. Читаючи книжку з посилом, який у багатьох поколінь пов’язаний з тоталітарним режимом і його окозамилювальними практиками, дивуєшся тому, що у 21 сторіччі така затягана і безліч разів деконструйована думка може отримати стільки схвальних відгуків і беззастережної уваги читачів. А відповідь проста — різниця емпіричних досвідів. Публіка східноєвропейського регіону має набагато більший шанс памʼятати гасла, за якими ховала своє обличчя окупація, в той час коли Захід майже не мав такого досвіду й асоціацій. Саме тому для одних читання "Orbital" — це повторення уроку історії, а для інших — фантазія на тему ідеального майбутнього. Зрештою, якщо ви досить активні в інтернеті, то, мабуть бачили мем з двома героїнями "Гри престолів" (одна у сукні, інша заляпана кров’ю) і текстом "Як бачить комунізм західноєвропейська і східноєвропейська молодь". Ефект від книжки Саманти Гарві ідентичний.
Пропонований авторкою новий мікросвіт представляють італієць, американець, британка, японка і двоє росіян. Усі герої показані через особисті історії, доволі одновимірні і до того ж, в абсолютно неконфліктному сферичному просторі. Як українка в епіцентрі війни, інспірованої росіянами, не можу про це не згадати, бо, на мою думку, світ знову заколисують ефективним маркетингом того, чого насправді не існує.
Якщо відійти від світу фантазій і подивитися в бік реальності, то в кожному зі своїх втілень — хоч в імперському, хоч в більшовицькому, хоч в новітньому путінському періоді — Росія вміло ховала своє основне обличчя й показувала світу обличчя уявне, створеним окремо, на експорт. Справжня Росія залишалася для внутрішнього колонізованого споживача: Голодомор, масові депортації, грабунок, розкуркулення і кріпосні умови колгоспів, позбавлення базових прав і свобод, заборона вільно пересуватися, думати і навіть просто бути тим, ким ти є, якщо це не вписується у великий державний план. А іноземний споживач отримував букет міфологем — наймогутніша армія світу, перша людина в космосі, індустріальна міць, добробут, злагода і велична російська культура. І все це дійсно існувало одночасно, але красивий образ ретельно відділяли від першого як від полови, хоча жах і розруха складала основу сірої реальності тоталітарного обличчя Росії відсотків так на 90%.
Подібна підміна відбувається і зараз. Поки Україна щодня перебуває під щільними обстрілами (лише у листопаді російська армія застосувала проти України 347 ракет різних типів, включно з балістичними, а також понад 2,5 тисячі іранських дронів-камікадзе типу shahed), поки Росія активно веде війну в Сирії, підживлює воєнну активність Білорусі, втручається у внутрішні справи Грузії, використовує «м’ясний потенціал» Північної Кореї... Одним словом, в момент, коли для багатьох країн Росія є однозначним обличчям війни, у своєму образі на експорт туди, куди вона ще не сягнула своїми ракетами, Кремль робить ставку на самопрезентацію через культуру, гуманність і світле майбутнє. Разом з Кремлем цю роботу робить і Саманта Гарві.
В реальному українському світі росіяни щодня стирають вщент міста України, у літературному світі "Orbital" росіяни зачудовано дивляться на Землю в ілюмінатор, називають її не інакше як «матінка», міркують на тему людства, яке бездумно провокує конфлікти та урочисто обіцяють "матінку Землю" захистити.
Шість астронавтів у космосі — єдина сім’я, єдиний організм, покликаний зліпити всі держави світу в одне глобальне ціле, бо з космосу (увага!) не видно кордонів. Якщо замислитись, то це болісно близький до реальності опис справжніх прагнень росіян. Якось у 2016-му році, спілкуючись з дітьми, Владімір Путін запитав, де закінчуються кордони Росії. І коли школяр почав відповідати щось там про Берингову протоку, російський президент перебив його словами «Кордони Росії не закінчуються ніде». Ці слова прозвучали вже після окупації Криму та двох років війни на Сході України, після окупації земель Грузії і Молдови, після тихої окупації Білорусі, після двох терористичних чеченських війн – і вони не викликали відрази в російському суспільстві, лише схвалення. Саманті Гарві ця ідея теж сподобалась і тому вона активно нагадувала про неї на сторінках свого роману.
З географією в авторки дуже цікаві стосунки, вона настільки розчиняється в тому, щоб дивитися на Землю з ілюмінатора очима росіян, що пише: "…ви більше не бачите країн, лише неподільну земну кулю, де немає місця розділенню, не кажучи уже про війни. І ви відчуваєте, що вас емоційно розриває навпіл. Піднесення, тривога, захоплення, депресія, ніжність, гнів, надія, відчай. Звісно, ви знаєте, що у світі повно війн і що кордони – це те, за що люди вбивають і помирають, але тут, вгорі… Немає ні стін, ні бар’єрів – ні племен, ні війни, ні корупції, ні особливої причини для страху".
Harvey, Samantha. Orbital. London: Jonathan Cape, 2023. 144 p.
З таким поглядом "згори" внизу дійсно немає нічого. І України там немає. Це досить прикро, бо інші країни й міста у книжці згадуються активно й рясно: "Перед очима проковзує Східна Європа, і ми вже над Росією, і ось уже Монголія". В іншому епізоді астронавт вдивляється в європейський континент і марно намагається зрозуміти, де яка країна, він просто не може пригадати, де там Чорногорія, де Сербія, де Румунія, де Угорщина. Та й Бог з ним, скажете ви, але є нюанс — інший астронавт дивиться на землю і бачить міста, над якими падає перший сніг. Це російські міста Самара і Тольятті. А ще він бачить, як в Тольятті золоті куполи церкви вкриває сніжком. Читача буквально втягують у світ, де він не може розрізнити європейські країни, і водночас розглядає принади російської провінції.
Цікавим був іще один географічний епізод, у якому японка споглядає в ілюмінатор "Курильські острови, які є такою собі закинутою стежиною між Японією і Росією". Взагалі-то японці не вважають окуповані Росією японські землі "закинутою стежиною". Жоден японець не назве свої острови Курилами, бо в конституції Японії є чітке формулювання, що це "північні території Японії", яка бореться саме за таке визначення цих островів з часу російської окупації в 1945 році, коли звідти примусово виселили 17 000 японців і на їхнє місце заселили тисячі росіян. Я не вперше згадую про окуповані Росією землі, але в романі ви не те що не знайдете про це згадки (не вписується в благосний тон оповіді), але й будете дивитися на Землю очима окупанта. Якщо навіть японська астронавтка послуговується лексикою російської пропаганди, то навіщо письменниці вибудовувати якесь інше бачення?
Отже, окупації не існує, немає кордонів, немає війн, немає Украйни, зате є золоті куполи і світле російське майбутнє, в яке всі летять. Чому російське? Бо насправді росіян у романі не двоє, а цілих троє. І третій, про якого мало згадують критики, захоплені романом, насправді головний. Звати цього росіянина Сєргєй Крікальов і він – реальна людина, яка нині живе в Росії. Причому це людина з грандіозною біографією.
Вперше в тексті Крікальов згадується, коли авторка описує інтер'єри космічного корабля, в якому живуть головні герої. В одному з таких інтер'єрів ми бачимо фото цього російського космонавта і дізнаємося його передісторію. Це одночасно останній радянський і перший російський космонавт у космосі, такий собі кіт Шредінгера, бо розпад СРСР припав якраз на момент, коли Крікальов перебував у космосі. Йому довелося спостерігати з орбіти за тим, як розпадалася його радянська Батьківщина (хоча з книги Гарві ми вже знаємо, що це неможливо, бо кордонів з ілюмінаторів не видно).
Цього росіянина нам одразу презентують найтеплішими словами: "герой Романа. Його кумир. Незнаний, але тихий, розумний і лагідний чоловік". Не хочу псувати інтригу, але під кінець книги авторка нарече Крікальова Богом.
Космонавтика була головною справою Крікальова, але не єдиною. Кремль завжди використовує свої ресурси наповну. Тому люди, що здобувають для Москви капітал в успішних проєктах, завжди активно задіяні в системі менш іміджево привабливих справ. Це роблять з метою додати останнім нормальності і зрештою їх легітимізувати.
Наприклад, весь світ знає, що першою космонавткою в історії людства була Валентіна Терешкова, але вже набагато вужче коло людей чуло, що нині 87-річна Валентіна Терешкова є депутаткою Держдуми РФ, вона активно підтримує війну проти України, анексію Криму, війну в Сирії та ще безліч людожерських практик Росії. У першої космонавтки є неабиякий соціальний капітал і ним Росія активно користується, бо люди з довірою народу й авторитетом можуть легітимізувати серед мас найгірші злочини просто своєю підтримкою.
Крікальов теж має доволі успішну космічну кар’єру, він Герой Радянського Союзу і перший Герой Російської Федерації (героїв і тієї, і тієї держави одночасно взагалі було 4 за всю історію людства), він рекордсмен за сумарним часом перебування у космосі, зрештою, він був у космосі як константа в момент, коли розпад СРСР нагадував, що констант не існує. А ще він – довірена особа Владіміра Путіна на президентських виборах 2018 і 2024 року (тобто в період як гібридної фази війни проти України, так і після повномасштабного вторгнення), довірена особа партії «Єдина Росія» на парламентських виборах і людина, яку призначили повноважним представником губернатора окупованого Росією Севастополя в Москві і в Санкт-Петербурзі у квітні 2014, менше ніж через місяць після захоплення Криму.
Ну і вишенька на торті — 18 січня 2024 року (так, цього року) Крікальова призначено спеціальним представником президента Російської Федерації з питань міжнародної співпраці у сфері космосу, тобто з питань максимально іміджево вигідної для Росії теми. Цей же імідж підкріплює книжка «Orbital», про яку ми всі тут зібрались поговорити, бо якось так виходить, що саме цю людину, цього єдиного реального персонажа, який чудово собі живе й активно пов'язаний з космосом просто зараз, і власне навіть своєю присутністю робить цю книжку трішки реальнішою, Саманта Гарві обирає презентувати у своїй книзі як кумира, ідола і провідника людства у світле майбутнє.
Наприкінці книги Крікальов дивиться на нас із портрета на стіні і обіцяє, що ми побачимо світло. Далі я вибірково цитую: "…худорлявий, акуратний і незбагненний, блакитноокий, з маленькими вухами, легкою меланхолією на обличчі та ледь помітною посмішкою Джоконди. Саме він, Крікальов, був одним із перших двох людей, які опинились тут у цьому ремеслі і саме він першим увімкнув світло, що пливло крізь вікна в голу темряву… Крікальов ніби дивиться зараз із фотографії, як Бог дивиться на своє творіння, терпляче терпляче. Людство — це зграя моряків, думає він, братство моряків глибоко в стихії океану. Людство — це не ця чи інша нація, воно у всьому своєму єднанні, завжди пліч-о-пліч, що б не сталося. Він сидить у позачасовій тиші серед постійної машинної вібрації модуля потужністю вісімдесят децибел. І з кожним днем і тижнем тріщина на його корпусі розширюється, і усмішка Крікальова здається все більш і більш божественною. Хай буде світло, ніби тихо каже він".
У стрімкому переході від порівняння з Джокондою до прямих алюзій із Богом, який дає нам світло, Саманта Гарві веде свою читацьку когорту у світле майбутнє, де, нагадаю, є лише єднання, і за провідника на чолі всієї цієї фантазійної процесії Гарві ставить спеціального представника президента Російської Федерації з питань міжнародної співпраці у сфері космосу, тобто представника держави, яка щосили пнеться, щоб її експортне технологічне і культурне обличчя перекрило гримасу війн, які вона постійно розпалює. Саме це нам продає і Букерівська премія, і Гарві – фантазію про переродження людства. Чи не анекдот?
На моє глибоке переконання, цього року Букерівська премія відійшла не книзі, а карикатурі на наївність людства, котре настільки шалено хапається за можливість знайти хоча б якусь віру у прекрасне майбутнє, що обрало цей погано прописаний примітивний текст як найкращий просто через те, що він це світле майбутнє обіцяє. Байдуже, що майбутнє – картонне, а сюжет, рефлексії, і герої настільки пласкі, що скидаються на декорації у шкільному театрі, адже ми майже не бачимо в героях якихось людських проявів, крім солодкого позитивну. Все максимально лайкабельне, ніби заретушоване найкращим набором інстаграмних фільтрів, особливо, напевно, коли читаєш цю книгу з точки світу, куди Росія ще не прийшла.
Згадаю про ще один епізод, який споживач всередині зони руского міра і споживач поза цією самою зоною читатиме геть із різним сприйняттям. Один персонаж дуже переймається тим, що американці, мовляв, зробили висадку на Місяці, а росіяни — ні. Герой засмучений, що американці ледь не натовпами ходять по Місяцю, а "жоден російський чобіт там ще не ступив. Жоден. Жоден російський прапор там не майорить".
Цей абзац – лише маленький нюанс, як і все те, що я згадувала раніше. Але саме з таких нюансів і складається фінальний калейдоскоп вражень від роману, який присипляє читача гуманістичними роздумами про утопію, і залишає по собі неприємний післясмак. Навіть якщо ви не зчитаєте усі ті підтексти, про які я тут згадувала, залишиться стійке відчуття, що десь тут вас пошили в дурні, десь між тезою про те, що кордонів і націй не існує і тим, шо надзвичайно важливо, щоб на всі незнані території ступав російський чобіт.
Я щодня бачу, що стається з землею, на яку ступає російський чобіт і бачу, наскільки швидко російський прапор затуляє собою усі можливі нагадування про тих, хто на цій землі жив раніше. Переконана, ви чули про винахідника Сергія Корольова. Ваші знання про нього є найкращим свідченням того, як імперія стирає історію та ідентичність. Якщо вас зацікавила тема використання Росією космосу як інформаційної зброї, то гаряче рекомендую ознайомитися з біографією Сергія Корольова і з тим, що українського в його біографії залишив офіційний російський агітпроп. І читаючи про ув’язнення і катування Корольова, пригадайте, що ви читаєте біографію українця, завдяки здобуткам якого СРСР таки обігнав США в космосі, і його досягнення Росія дотепер приписує собі, – досягнення людини, у якої забрали все, включно з її ідентичністю.
На жаль, популярна культура все ще романтизує чобіт російської культури. Так, нам всім хочеться потрапити до фантазійного світу, де нам обов’язково обіцяють щасливий фінал, але у гонитві за швидкою дозою дофаміну не варто забувати про реальність, яка все ще існує, а політ людства до світлого майбутнього виявляється падінням у бездонну чорну діру інтелектуальної ампутації.
Український відділ працює завдяки фінансовій підтримці Institut für die Wissenschaften vom Menschen.
