У 1963 році Ханна Арендт, переробляючи свою докторську дисертацію, написала фразу, яку я останні кілька місяців ніяк не викину з голови: «Страх смерті і неадекватності життя – це корені жадання, а разом з тим, вдячність за те, що тобі взагалі дароване життя – життя, яке цінуєш навіть у нужді – це корінь пам’яті. Що врешті-решт пом’якшує страх смерті, – це не надія або хіть, а спогад і вдячність». У 2016-му я працюватиму у видавництві над редагуванням перекладу біографії Ханни Арендт німецького письменника Алоїза Принца і не зрозумію цієї фрази. Ніби всі слова знайомі, але загальний сенс западав кудись у проміжки. У 2024-му, прибираючи на робочому столі після чергової безсонної ночі, у якій були ракети, сирени і дрони, я знайду виписку із цією цитатою, зробленою колись мною, 25-річною аспіранткою. І раптом переживу осяяння, майже джойсівську епіфанію: пам’ять народжується із вдячності за досвід. Власне, це історія цілком у дусі Анрі Берґсона і його розуміння темпоральності: пам’ять структурує наше життя, час не зникає, а накопичується, тож ми йдемо далі, обтяжені спогадами. Для нас, українців, тепер це спогади про велику війну.
Капсули часу
Коли після початку повномасштабного вторгнення ми виїхали у Львів, рятуючись від росіян, що підступали до столиці, в один з перших днів в екзилі я пішла у міський парк і набрала шишок, гілочок, засохлих ягід і торішніх листочків, які заціліли під снігом. Зі сторони здавалося, що я збираю сміття, однак для мене, впевненої тоді, що я більше не побачу рідного дому і аж ніяк не факт, що взагалі виживу, це були артефакти часу, щось стале, що вміщує мою пам’ять. У циклі про Гаррі Поттера було сито спогадів, у мене ж є шишка спогадів, вона і зараз лежить у вітальні за склом, уже київської квартири. Ми схильні збирати капсули пам’яті, пов’язувати речі з простором, обирати щось помітне, як птахи-наметники, і тягнути до себе. Якщо не лишиться нас, буде бодай блискучий камінчик для наступних поколінь. Він розкаже нашу історію.
У німецькомовного прозаїка Вінфріда Ґеорга Зебальда в його головному романі «Аустерліц» є такий епізод: головному героєві Жаку його названий батько, пастор, показує Вернуїське водосховище. На перший погляд, це просто мальовничий пейзаж, але насправді глибока вода приховує трагедію: колись на місці водосховища було розташоване пасторове рідне селище Лланутен. Тепер воно на дні – вулиці, сади, хати, навіть крихітний песик. Читаючи роман уперше чотири роки тому, я згадала затоплення кількох десятків українських сіл після побудови радянською владою Канівського водосховища. Вдруге книжка до рук мені потрапила, коли росіяни підірвали дамбу Каховського водосховища. Лишилося чимало жаских світлин, на яких течією несе людей, тварин, тіла загиблих. На півдні України нині служить мій батько, колишній журналіст і теперішній офіцер ЗСУ, тож я багато знаю про велику воду і те, яку загрозу вона несе.
Раніше я не ставила собі запитань щодо ціни пам’яті. Пам’ять здавалася автоматичною, пам’ятати – природно, тоді як забування було симптомом хвороби. Німці забували випадки колабораціонізму, як пише у «Повітряній війні і літературі» Зебальд, союзники забували терор Дрездена і Хіросіми, стверджує у «Терорі з повітря» Петер Слотердайк. Росія забуває кожен свій переступ та обіцянку, повсякчас оновлюючись, як орвеллівська супердержава Океанія. Однак, виявляється, що за пам’ять доводиться платити бодай тим, що вона не дає забути про втрати, а отже, і далі болить.
Пам’ять стає однією з основних, базових категорій, на які ми спираємося у літературі, які відчитуємо у чужих текстах сьогодні. Український поет і воїн Максим Кривцов, який встиг за життя побачити лиш одну свою збірку, писав: «Я рахую імена тих, за кого потрібно помститись». Це, можливо, найточніше визначення функції літератури сьогодні: запам’ятати, зафіксувати, засвідчити – і насамперед людей. Тепер ми маємо свідчити вже про Максима, який загинув на фронті. Зафіксувати означає втримати від розпаду й затирання: «Ці дні десь лишаються. Ці / вимовляння імен не зникають», – пише інший військовий і поет Артур Дронь у збірці «Тут були ми». Незвичність цієї війни для нас – насамперед у її тотальності, тому, що в окопах перебувають автори, з якими ще рік-два-три тому ми перетиналися на презентаціях в Україні та за кордоном. Сьогодні їхня поезія та проза стають моментальним відбитком, фіксацією подій. Водночас це споглядання світу крізь дуже складну суб’єктивну оптику, якої не використати, наприклад, у репортажистиці.
Ярина Чорногуз, філологиня, морська піхотинка, одна із найцікавіших сучасних поеток, у збірці «[dasein: оборона присутності]» у вірші «[квадратні дужки]» пише: «всі філософії перевіряють себе на міцність / біля дверей російського фільтраційного табору […] все створене нами / ми всі / взяті в квадратні дужки / місцем де народилися». Тут ідеться про те, що війна для нас – це протистояння не лише двох армій, а й двох світоглядів. Основою будь-якого розумування має бути етика, щойно етика стає декоративною, довільною, змінною величиною, система приречена. Не нашкодити, не сказати зайвого, міряти не лише мірою естетичного – гадаю, критерії нашої оцінки літератури відчутно змістилися. Якщо раніше домінувала форма, тепер зміст важить, може, й більше.
В есеїстичному виданні Петера Слотердайка «Терор із повітря» сказано, що у ХХ століття війна перетворилася на всеохопне протистояння, адже головна тактика ураження – це терор на відстані. Виявилося, що можна запустити ракету по сонному мирному Харкову, підірвати гідроелектростанцію, поцілити в ресторан у Краматорську, перетворити міста на зони, непридатні для життя. Слотердайк, як і Чорногуз, пише про гайдеґґерівське dasein, тільки розглядає його в контексті «буття-в-повітрі»: європейці сприймали повітря як безпечний ресурс аж до газової атаки під Іпром. Сьогодні Росія так само застосовує терор із неба. Ми всі ризикуємо опинитися під завалами зруйнованих будинків, наше буття-в-повітрі вже ніколи не відчуватиметься як безпечне. Тільки от Слотердайк писав це з відстані, як людина, що спостерігає трансформацію спогадів про війну у наступних поколіннях. Ми ж дивимося наживо. Ярина Чорногуз наголошує: «ми маємо вибір без вибору / а тому ми ще досі вільні», – тут оборона присутності, dasein’у, полягає не так в униканні повітряного терору, як у виборі чинити затятий опір. За пам’ять доводиться боротися.
Можливо, для громадян мирних країн це прозвучить дещо парадоксально, але постійний стан загроженості загострює бажання творити: «Кажуть, література – / це про слова і про тишу між ними. / У нашій тепер / більше другого», – пише Дронь. Творчість – один із очевидних способів закорінення у безсмерті. Сюзан Зонтаґ стверджувала, що безсмертя через писання – ілюзія, немає нічого, крім одного-єдиного життя, за яке і варто боротися. Можна сказати, що весь наш сучасний літературний процес позначений протилежною інтенцією – попри все, засвідчити, що тут були ми.
Колишній світ
Сьогодні українська література концентрується на просторі, місцях пам’яті, значущих локаціях. Коли частину території ґвалтовно вкрадено, особливо важливо втримати культурну єдність. Так вже після початку війни, у 2014-му, з’явилося чимало книжок про наш Схід. Серед найпомітніших – роман «Доця» Тамари Горіха-Зерня про волонтерку, яка колись працювала із вітражним склом, а тепер їздить на передову, аби утримати уламки колишнього світу. «Магнетизм» Петра Яценка – про вимушену переселенку, яка залишає рідний Донецьк, захоплений росіянами. «Смерть лева Сесіла мала сенс» Олени Стяжкіної – про людей, що випадково опинилися одночасно в Донецькому пологовому будинку 1986 року. Це геть різні тексти за настроєм, стилем, жанром, формою, але їх об’єднує дещо значуще: йдеться про маркування цієї землі як української, про вагоме місце Сходу в нашій літературній традиції.
Я народилася в Києві. Втім, моє коріння теж частково східняцьке: у родини навіть був будиночок у Рубіжному, містечку Луганської області. Рубіжне жило здебільшого з хімічної промисловості і запам’яталося мені пилом, малими базарчиками, які виростали на кожному перехресті, і гавкучими собаками. Будинок теж не видавався чимось особливим: літня кухня, невелика господарка, викладені мушельками квіти на стінах і багато, дуже багато рушників – бабуся постійно вишивала. Там виростав мій батько, тепер офіцер ЗСУ, і його молодший брат, мешканець Москви і путініст, тепер уже покійний. Доля моєї родини могла б стати основою для «Вершників» Юрія Яновського – роману про братів, які виросли разом, однак обрали протилежні шляхи і підтримали різні сторони збройного конфлікту. Простий до банальності сюжет, який у кіно нам видається надто драматичним і сльозливим, аби бути переконливим. Однак цікаво дещо інше: писати про Рубіжне і будинок, завішаний зсередини рушниками, я почала тільки тоді, коли в нього влучили окупанти, зруйнувавши до основи. Коли матеріальне втілення зникає, слова, світлини, свідчення його підміняють. Добре, що у нас є «Усі відтінки маріупольських мозаїк» Івана Станіславського та Олександра Чернова, а ще «Сєверодонецьк. Репортажі з минулого» Світлани Ославської, «Схід українського сонця» Катерини Зарембо, адже багатьох з описаних і сфотографованих місць, зокрема монументальних мозаїк, більше не існує. Як і не існує культурних просторів і спільнот, які там були.
Кожен великий регіон України має свій міський текст і свої культурні маркери, причому часто ідеться про подолання імперського дискурсу, що довгий час лишався панівним. Яскравим прикладом для мене тут є Одеса, південне місто, засноване ще в античності, що сьогодні поєднує безліч культур: єврейську, вірменську, болгарську, українську. Однак тривалий час в літературі домінував образ купецького міста, великого порту, що розвинувся завдяки імператриці Катерині ІІ. Зайве пояснювати, наскільки це було викривлене бачення. Останні років десять з’являються книжки про іншу Одесу: від сповненого сонця роману «Танжер» Івана Козленка, що відсилає до наших 1920-х, коли Одеса була центром кіновиробництва, до ґрунтовного нонфікшну «Повсякденне життя Одеси на зламі епох» Віктора Савченка і Тараса Гончарука про місто на перетині шляхів. Людина – звісно, не острів, але й місто – так само не острів. Скільки міст-островів ми не припнули, не інтегрували, не підсвітили?
Місця, що акумулюють у собі пам’ять, – образ, до якого постійно звертається Зебальд в «Аустерліці» та «Повітряній війні і літературі». Він конче важливий і для нас нині, поки триває велика війна, та, ймовірно, лишатиметься вагомим ще сотню років після перемоги. Ідеться не про якусь езотеричну ауру конкретного локусу, а про те, що історія простору впливає на його сприйняття наступними поколіннями. Так Зебальд описує вокзал, побудований на місці шпиталю для божевільних. Попри те, що лікарні вже давно немає, сама локація зі скляним куполом видається письменнику паноптикумом, де наглядають і карають пасажирів, наприклад, якщо їхні годинники відстають.
Ціна спогадів
У кінострічці «Зона інтересу» Джонатана Глейзера, вільній екранізації роману Мартіна Еміса, є прикінцева сцена, що розгортається у музеї концтабору «Аушвіц». За склом горою звалено взуття жертв Голокосту – це частина експозиції. Зранку, поки відвідувачів ще немає, працівниці музею пилотяжать вздовж цих стендів пам’яті. Я досі не можу зрозуміти: чому сцена викликає у мене легке занепокоєння? Можливо, бо рутинне прибирання ніби віддзеркалює методичне конвеєрне знищення євреїв у часи Голокосту? А може, бо від багатьох тих людей лишився лише попіл, пил? Втім, якщо обрати інший кут зору, то нам показують скромне, спокійне служіння, збереження пам’яті через піклування про артефакти. Мені простіше відсторонитися у цей момент і приміряти різні оптики – моя родина не постраждала від Голокосту. Інша справа – колективізація, розкуркулення, переслідування інтелігенції – о, тут у нас full pack.
Страшно думати, але в кожної української родини – свій «набір репресій», які вона пережила, власний маленький музей пам’яті, який нині аж дуже динамічно поповнюється. Так вдома у мами є шматок снаряда, який не вбив мого батька. Взагалі нікого з його взводу не вбив – і це диво, майже випадковість, просто пощастило, що геть усі солдати опинилися цієї миті у безпечному місці. Потім батько заміряв вирви від ракет – ями вони величезні, завбільшки з київську маршрутку. Важливо було зафіксувати кожен сантиметр руйнувань – бо це теж про пам’ять, а ще свідчення про теперішні воєнні злочини і основа для майбутніх російських репарацій. Коли цього літа до нас приїжджали японські журналісти записувати сюжет про тата, вони із жахом крутили в руках той снаряд, не в змозі усвідомити, як часова відстань до потенційної трагедії може бути такою малою – буквально кілька місяців. Хіба пам’ять про війну не вимагає дистанції? І як сприймати катастрофу, яка триває, розгортається у часі? Трохи заспокоїлись репортери тільки тоді, коли мамина кішка Пушинка лягла поруч з тим уламком. Звично заклацали камерами: коти сприяють примиренню, одомашнюють навіть шматок ракети. Монумент «Воля» в Ірпені, скульптурна композиція з уламків ворожих снарядів, так само викликає в мене тривогу, що переростає у паніку, як у тих японських медійників. Та водночас я розумію: через десять років після закінчення війни на нього дивитимуться геть інакше. Чи зможу інакше дивитися я?
Розгерметизація історій
У Зебальдовій «Повітряній війні і літературі» є ще один напрочуд місткий образ – фортеця-довгобуд. Коли її нарешті закінчують споруджувати, будівля вже застаріла, і нова артилерія легко може подолати на позір міцні стіни. Складну конструкцію із багатьма кутами автор називає метафорою небажаних спогадів: десь там, у найдальшому кутку, ховається те, що тригерить. Десять років війни стали для багатьох із нас часом розпаковування, витягання на світло таких оповідей: приватних, родинних, колективних. З пам’яттю працює не лише белетристика, а й нонфікшн, зокрема репортажистика. Перший рік повномасштабного вторгнення в українській літературі минув саме під знаком нонфікшну. Так абсолютним бестселером стала «Брама Європи» Сергія Плохія і «Шлях до несвободи» Тімоті Снайдера. Пошуки коріння, поступове усвідомлення власної окремішності і водночас інтегрованості у європейський простір порушують просте, втім, засадниче питання: яке наше місце у сучасному глобалізованому світі? Поруч із працями істориків, зокрема на тему мілітарії, з’явилася і низка сучасних репортажів – так вибудовується суцільна лінія тривання.
Однією з перших книжок, які я після 24.02.22 таки змогла прочитати від початку до кінця, стала збірка репортажів від «Reporters» під назвою «77 днів лютого». До неї ввійшли тексти, написані журналістами видання у період від 23 лютого до 9 травня. Ідея застиглого часу, історії, яка раптом припинилася, перебування на межі кількох історичних епох – ось базові відчуття в цьому поліфонічному свідченні. У книжці-хроніці «Позивний для Йова» Олександра Михеда, навпаки, домінує динаміка, перебіг першого року війни – як на пришвидшеному відео. В одному з найкращих художніх репортажів про цей період Михед намагається зафіксувати не лише фактологічні деталі, а й власні відчуття, емоції, а головне – трансформацію самої мови, яка втрачає літературні нашарування, болісно оголюється до первинного значення. Це час старозавітного чину, стверджує автор, коли на передній план виходить ідея справедливої відплати. Репортажистика з лінії фронту також працює з пам’яттю та ідеєю відплати – тут вагоме місце посідає «Бахмут» Мирослава Лаюка. У цьому філігранно написаному тексті Мирослав починає з конкретних історій, а потім виходить на рівень рефлексії про спадкоємність культури. Справді, розмова про війну має сенс, тільки якщо йти від конкретики, не впадаючи у спокусу абстрактного міркування.
Для мене таке абстрактне міркування завжди корелювало із імперською візією, бажанням нівелювати особливості заради стрункої ідеї – тому я з такою пересторогою ставлюся до гладеньких, несуперечливих концепцій. У шкільні роки російське посольство щороку возило нас, переможців олімпіад з російської мови та літератури, класичними маршрутами сусідньої імперії. Я погоджувалася, бо це було безкоштовно і в поїздках давали батончики (коли тобі 14 років, «Баунті» щодня – це вагомий аргумент). Нас накачували шоколадом і політінформацією про те, що російська культура найвеличніша, а її діячі затребувані в усіх країнах світу. І от у мої 16 на початку тижневого перебування в Пітері керівниця програми гордо оголосила: ми для вас, юні інтелектуали, хочемо найліпшого. А тому привезли екскурсовода по російському місту аж з-за кордону. І в той момент я, 16-річна підлітка у період юнацького бунту, відчула, як абстракція розсипається. Якщо російська культура така потужна, а їхні інтелектуали такі затребувані у світі, то чому в усьому Петербурзі, навіть в усій Росії не знайшлося доброго гіда? Того літа я відмовилася ходити у російський культурний центр, а наступного – вступати без іспитів на російсько-англійську філологію, обравши натомість Києво-Могилянську академію. Ні, в мене не було місії чи чіткого бачення, в моєму дитинстві не було «Пласту». Я просто тоді дуже чітко відчула дисонанс у цій продуманій, добре поставленій історії. До війни лишалося ще шість років, але фальш у їхніх словах звучав уже тоді.
Ціна слів
Такий самий фальш звучить на всіх європейських майданчиках, де росіяни переконують, ніби вони нічого ніколи не мали проти української культури. Що нам було непогано йти поруч, розвиватися синхронно, вести творчий діалог. 23 травня ми почули чергову репліку в цьому діалозі. Зранку російські ракети поцілили по харківській типографії Factor druk, де друкувало свої книжки харківське видавництво Vivat. Здається, весь літературний процес, затамувавши подих, стежив за оновленням новин і тим, як зростає кількість загиблих: 1, 2, 5, 6… 7. Ще вчора ці люди виготовляли палітурки, переживали за ламінацію, може, добирали саме той колір лясе. Бо книжка – це не лише текст, чиясь літературна творчість, а й артефакт, слова в довершеному матеріальному втіленні. Минулого місяця медіа «Читомо» написало, що у Vivat вийде збірка інтерв’ю Наталі Корнієнко з українськими письменниками та журналістами, які стали військовими та волонтерами. Книжка називається «Слова і кулі», і троє героїв однойменного проєкту «Читомо», Вікторія Амеліна, Алла Пушкарчук та Максим Кривцов, уже загинули через російську агресію. До речі, я спочатку написала «двоє», але за мить згадала, що ми нещодавно втратили й Аллу. Читаючи кожну із розмов на сайті, я боялася, що це остання публічна бесіда. Що тепер культурні медіа публікують не просто статті, а відбитки на камені, намагаючись втримати сліди тих, хто може не повернутися.
Ми, люди літератури, знаємо, що зробити добру книжку – це огром роботи. Зріз має значення, міцність ниток має значення, саме той відтінок лясе має значення. 23 травня тисячі томів були втрачені, знищені, спалені. Нестерпно думати, що просто цієї миті, коли я пишу ці слова, за чотири сотні кілометрів від затишного офісу мого київського видавництва горять книжки, що їх з такою любов’ю робили мої харківські колеги. Горить втілена творчість, як горіло все прекрасне на багаттях марнославства Савонароли. Та ще страшніше думати, про скількох ще людей, яких більше ніколи не побачать діти, кохані і друзі, я дізнаюся, дописавши цей абзац. Можливо, тому мені так не хочеться його дописувати.
Сьогоднішня мова війни – це не українська, яка втратила пам’ять і зійшла до рівня буквалізму, а радше мова, що відкинула зайве, відлущила всі нашарування, при цьому зберігши основу. Це мова пам’яті, адже вона вміщує все, за що боролися попередні генерації. І мова свідчення, адже автори таких текстів фіксують воєнні злочини просто зараз задля відновлення справедливості у майбутньому. Вони обирають болісне пам’ятання, а не заспокійливе забуття.
Богдана Романцова
Tagi
Numer wydania
386
Data
maj 2024