До 24.02.2022 я не знала, що таке ненависть. Я кричала, злилась, шаленіла, тупотіла ногами, лаялася так грубо, як тільки могла собі дозволити людина з філологічною освітою, я проклинала (подумки), відсилала до чортової матері (на повен голос), мене кривдили і я захищалася (або ж не захищалася, — як виходило), я сердилася й сатаніла, та я й гадки не мала, що таке ненависть.

Середина навдивовижу теплого жовтня, російська війна в Україні триває 2ХХ день. Хтось іще рахує дні, я — вже давно ні. Пересідаю у Кракові на потяг до Лодзі, куди запрошена виголосити промову на одній міжнародній конференції. Промова не готова і я не знаю, про що ще можна сказати чи написати, щоб цей злочин проти людяності нарешті припинився. Констатую факт свого абсолютного безсилля як тієї, яка колись вірила у слова. Водночас вірю, що колись настане і їхня пора. Не виключено також, що все, сказане і написане сьогодні, набуде ваги в майбутньому. Якщо це майбутнє постане.

Отже, напрочуд теплий і кривавий жовтень. Я стою на вокзалі у Кракові біля «Пункту харчування» із жовто-блакитним прапорцем на скляних дверях. Фіксую боковим зором брикети з мінеральною водою, консерви, хліб, яблука для вимушених переселенців, якісь волонтери всередині без особливої метушні сортують пакунки з печивом. Маючи пів години до відправлення, я перевіряю мапу повітряних тривог і скролю новини: ракети падають, люди гинуть, батьки живі, друзі вже не всі…

І раптом чую позаду жіночий голос: «А что такое пункт харчування?».

Оглядаюся й бачу двох жінок, що неквапом проходять повз мене, молодша і старша, гарно вбрані, доглянуті, з більшою й меншою валізами, — і старша відповідає на поставлене запитання: «Для укрáинцев что-то, наверное, чтобы пожрали на халяву».

Я кричала, злилась, шаленіла, я сердилася й сатаніла, та я й гадки не мала, що таке ненависть

Суміш неконтрольованої агресії й паралічу, що мене прошили тієї миті, важко описати інакше, ніж суперечність найвищого ступеня порівняння: я, що за сорок років жодного разу не підняла руки на іншу живу істоту, крім комарів, була готова кинутися на незнайомих росіянок з кулаками, вчепитися в їхні горла зубами, пожбурити в їхні зверхні мармизи їхніми ж валізами, — та не могла поворухнутися. Кривдниці зникали в натовпі (цікаво, звідки і куди вони прямували?), а я стояла, німа і нещасна, приголомшена силою пережитого афекту, так і не спромігшись кинути їм услід бодай образливе слово.

Ненависть — це коматозна лють. Вулкан без кратера. Темрява, що спалює. Так я пізнала її неконтрольовану стихію.  

У мить, коли російські танки зайшли в мою країну, ненависть увірвалася також у моє тіло і посунула в напрямку серця. Захищати серце від окупантів коштує неймовірних зусиль. Але залишатися людиною — одна з умов мого виживання. Україна програє, якщо здасть Київ, я програю, якщо здам серце.

(Ірена стверджує, що наша ненависть, навпаки, недостатня.) 

Кінець жовтня. У центрі німецького містечка, колись ущент зруйнованого силами союзників, зустрічаю чоловіка: він прогулюється з донькою, голубить її і щось лагідно примовляє. Гарний чоловік, гарна донька, — з розмови розумію, що вони росіяни. Ідилічна сімейна сцена викликає в мені новий емоційний ураган, бо донька Ірени, моєї подруги, вже багато місяців не бачила свого тата і невідомо, чи колись побачить, він на фронті. Я заплющую очі й концентруюся на диханні, щоб російський батько (він цілком міг бути хорошою людиною) пройшов далі, не перечепившись об мій презирливий біль. Я маю право на ненависть, вона на мене — ні. Вулкан клекотить, темрява сочиться крізь щілини реальності, яку я не обирала і в якій не хотіла брати участі, але вона настала, не питаючи ні в кого дозволу. Я потворна і сліпа, коли ненавиджу, але чи можу заборонити собі це почуття? Чи можу заборонити ненавидіти Ірені, наприклад?

Донька моєї подруги вже багато місяців не бачила свого тата і невідомо, чи колись побачить, він на фронті

«Нехай вони всі здохнуть», шепоче вона, коли ми обговорюємо чергові прильоти ракет, чергові руйнування, чергові загибелі гарних людей. «Гарні люди вмирають, розумієш» — каже вона. — «Найкращі».

Я розумію. Ірена теж належить до гарних людей. Вона навчалася в Києво-Могилянській академії, володіє трьома іноземними, не враховуючи, звісно ж,  само собою зрозумілих російської та польської. Працює в документальному кіно. Частина її родини живе в Росії, й сама Ірена наполовину росіянка. Але ідентичність — це вибір, якось пояснила вона, ти просто вирішуєш, ким є, і крапка, що тут до біса складного? Ірена евакуювалася з-під Бучі в другу ніч повномасштабного вторгнення. Через два тижні поневірянь її донька раптом зрозуміла, що покинуті напризволяще хатні рослинки без води приречені на загибель. «Боже, як вона плаче, — скаржилася Ірена дорогою до Відня. — Неможливо дивитися, неможливо заспокоїти».

Нехай їхні діти теж плачуть…

Ні, цього Ірена не написала. Вона написала значно гірше. Ненависть малослівна і без викрутасів, якщо випалює, то відразу у найстрашніший і найогидніший спосіб. Утім, переважно ненависть мовчить, бо мова — не її поле бою, одягнувшись у слова, ненависть розпадається на частини і втрачає силу, за неї починає бути соромно. «Порядна людина ненавидить мовчки», — казав сусід моїх діда і баби, щороку пересуваючи межу городу на кілька сантиметрів на свою користь. «Паскуда!» — гиркала баба через паркан, а сусід ніколи не відповідав на образи, лише хитро всміхався. Я завжди його побоювалася.

Як визначити ненависть? Це ворожість? Неприхильність? Нелюбов? Зневага? Мені замало перелічених слів. Ненависть, яку я відчуваю (так, я її відчуваю) містить у собі відповідь на ненависть і насильство до мене, а також невіру в те, що це насильство вдасться зупинити. Раби безсило ненавидять, натомість вільні люди, обороняючись, гніваються і лютують. Рушійною силою українського спротиву 2022-го року є саме лють і справедливий гнів, а не ненависть — остання виникає лише в моменти тотального безсилля.

Принаймні в українській мові ненависть не має синонімів. Зате я можу назвати сотні слів, протилежних до ненависті за значенням. Сотні тисяч. Уся українська мова, все, що я люблю, тримає оборону серця.

 Допоки…

Початок листопада. Осінь у Європі все ще тупцює на місці, не сміючи перебрати остаточні права. У Європі сталася гуманістична зупинка часу. Яка різниця, літо зараз, осінь чи зима, якщо триває війна і люди знову лягають у братські могили? 

Ірена поїхала в Україну побачитися з чоловіком. Він отримав бойове поранення й перебуває у шпиталі десь неподалік від Харкова, начебто нічого серйозного, мав би незабаром одужати. Але я не впевнена, що Ірена сказала правду, не впевнена також, що Ірені сказали правду. Її донька тим часом у мене. Я не маю дітей і вже трохи забула, як з ними говорити. Для побрехеньок дівчинка начебто завелика, для правди, тим паче такої, все-таки ще замала.

— Що ти любиш? — запитую, потайки сподіваючись, що вона скаже «піцу».

— Тата і маму.

Сльози підступають до горла, але я не маю права плакати.

— А піцу любиш?

— Тільки без томатного соусу.

Пригадую, як Ірена розповідала, що донька НЕНАВИДИТЬ помідори, хоч ніколи в житті їх не куштувала. Ми йдемо на піцу. Замовляю «чотири сири» для малої і вегетаріанську без сиру для себе, бо я НЕНАВИДЖУ сир.

— Чому в тебе немає чоловіка? — запитує дівчинка під час трапези.

— У мене було аж два, — чесно зізнаюся, — а тепер хочеться побути самій.

— Ніхто не хоче бути сам. Може, ти просто не вмієш ЛЮБИТИ? 

Може. Я довго міркую на цими словами. Якщо я донедавна не знала ненависті, то чи знала я, що таке любов? Невже ця страшна війна навчить мене також і любити?

Увечері ми лягаємо спати і молодша Ірена просить розповісти казку. В дитинстві я багато їх перечитала, здається, я читала їх навіть, коли офіційно переросла вік казок. Але у памʼяті мало що залишилося, крім аксіоми, що добро перемагає зло, а любов ненависть. Тепер я не дуже в цьому впевнена, мій голос тремтить і готовий збрехати. Вогники допитливих дитячих очей блищать у темряві. Дівчинка надзвичайно кмітлива й одразу відчує фальш, її буде важко здурити.  

Якщо я донедавна не знала ненависті, то чи знала я, що таке любов? 

— Добро не перемагає зло — раптом каже вона сама, полегшуючи моє становище.

— Ну що ти?! Звичайно, перемагає!

Морок оточує нас з усіх сторін, і я бачу, як безборонні вогники дитячих очей тьмяніють і от-от загаснуть. Я не можу допустити, щоб морок їх здолав, принаймні у квартирі, за яку я літературною працею плачу оренду.

— Добро завжди, чуєш, завжди перемагає, — починаю, — от послухай. Жив собі один мирний народ упертих землеробів…

— Уперті землероби — це які? — допитливість умить перемагає зневіру.

— Ті, що працюють коло землі, хоча могли стати розбійниками чи моряками…

— Краще б мій тато став моряком.

— Але твоя мама не відпустила б його надовго в море.

— Не відпустила б… І що сталося з цими землеробами?

Я ще сама до пуття не знаю, що з ними сталося, тобто знаю, але не доберу для восьмилітки слів… Ну, починаю невпевнено, вони орали свої поля, мололи пшеницю й пекли хліб, аж поки не наскочила зграя чужинців, які нічого цього робити не хотіли. Чужинці не хотіли також, щоби хтось інший орав, молов і пік, а це дивно, бо і вони мусять щось їсти. Проте мотиви ворогів часто нелогічні. Їхні жертви часто не знають, за що гинуть…

Землероби не сподівалися нападу, хоч їхні пісні були дуже сумні і завжди про війну. Пісні знали більше за тих, хто їх співав. Хлопчина на імʼя Славко надбіг із самого ранку і забив у тривогу: з високого дерева він побачив на горизонті безкінечні вервиці танків, гаубиць і БТРів, що, мов сарана, наступали зі сходу.

«Це сталося знову!» — заволав Славко, а йому відповіли, що він бреше і в це неможливо повірити.

«Ми всі загинемо», — приречено зітхнули інші.

Решта вирішила боротись.

Тоді діти затихли, а жінки заплакали, хоч багато з них теж одягнули військову форму.

І розпочався бій. Землероби нарили окопів і забарикадували мішками з піском памʼятники поетам на головних площах (наче ці памʼятники — головне, що треба було зберегти).

І полетіли ракети, спалахнули церкви, загорілися пшеничні поля. Стовпи чорного диму проштрикнули небо, і небо, яке складається зі скла і світла…

— Перший раз таке чую. Нам на уроці природознавства…

— …небо, яке складається зі скла і світла, розлетілося на мільйони осколків темряви. Ці осколки можна було використовувати як свічки, які не освітлюють, а навпаки затемнюють, вони неабияк допомагали мужнім захисникам залишатися невидимими для ворожого ока. Проте довго триматися захисники не могли, бо мали зі зброї лише коси, лопати і граблі. А лопати і граблі не зарадять супроти військових літаків та фосфорних бомб.

— То землероби програли?

— Звичайно, ні!

Я замовкаю, бо не знаю, як завершити казку. Хтось мусить прийти на допомогу. Сусідні народи? Розбійники і моряки? Хто врятує упертих землеробів? 

— Їхні домашні тваринки, — продовжує замість мене восьмилітня Ірена. Ми міняємося ролями і ось я вже та дитина, яка знову вірить у непереможність добра. Уважно слухаю, що вона каже. Голос має твердий і упевнений:

— Можливо, ти не знала, але свійські тварини бувають дуже кровожерливі. Окупанти, звісно, теж ні про що не здогадувалися. Кури, коти і свині стали їхнім прокляттям. Щойно ворожа армія наближалася, як птахи викльовували їм очі і роздирали обличчя, звірі відкушували руки і ноги, виривали серце з грудей (а серця, до речі, були не у всіх). Найбільш грізними виявилися звичайні свійські кролі. Вони жили в ямах під землею, тому, хоч небеса давно розбилися, темрява аніскільки не заважала кролям орієнтуватися. Вони збудували розгалужений лабіринт підземних тунелів і несподівано вигулькували там, де вороги найменше цього очікували — в окупованих селах і містах, посеред казарм під час сну, навіть у туалетах, коли вороги справляли нужду…

— Ти впевнена?

— Абсолютно. Окупанти сиділи зі спущеними штанами на унітазі, аж тут кріль! А якщо кролів розгнівати, вони надзвичайно верткі і жорстокі. Горе тим, хто розгнівав армію кролів! Після перемоги, яка, зрозуміло, настала вже незабаром, землероби й самі почали боятися їх розводити. Славко, наприклад, почав розводити голубів. Хоча роль голубів у тій війні ще теж недостатньо вивчена…

Ми засинаємо, а коли повертається Ірена (живий, прооперували), кажемо, що їли піцу і втішали одна одну казками про домашніх тварин. О так, донька любить тваринок, радіє Ірена, і любить казки, добре, що ти ще можеш їх розповідати.

Український відділ створено завдяки фінансовій підтримці Європейського культурного фонду, Ґете-Інституту у Варшаві, Краківського фестивального бюро,  Institut für die Wissenschaften vom Menschen,  а також Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини.

Текст уперше опубліковаий у листопаді 2022 року.