Цьогорічні кінофестивалі у Києві проходили в обрамленні польсько-українських спільних проєктів: в останні три роки одна за одною з’являються картини польських режисерів, у яких так чи інакше осмислюється повномасштабна агресія Росії проти України. Інколи тема війни неочевидна, як от у «Зеленому кордоні» Агнєшки Холланд. Режисерка розглядає кордон як конфліктогенний фактор за визначенням, як зону бойових дій низької інтенсивності. Її фільм чорно-білий, бо ситуація — без відтінків, але стрічка дає можливість подивитися на світ очима тих, хто для глядачів зазвичай лишається рядком у новинах. І тому в фіналі, обходячись без повчань, замість усіх сентенцій Холланд вмонтовує реальні кадри з прикордоння: тисячі українок і українців утікають від війни — і перед ними відкриті навстіж усі двері.
Втім, окрім відомого фільму Холланд, цього року українські глядачі мали змогу побачити ще кілька польських стрічок, знятих у співпраці з українськими акторами. «Дві сестри» народилися з особистої життєвої ситуації режисера Лукаша Карвовського в час, коли почалося повномасштабне російське вторгнення. Карвовський якраз закінчував знімати фільм в орендованому будинку біля своєї оселі в центрі Варшави. Після завершення зйомок режисер продовжив оренду ще на кілька місяців, зібрав через запит у Фейсбуці меблі й холодильники, облаштував колишню локацію як повноцінне житло й наступного дня прийняв там велику групу жінок з дітьми з Кривого Рогу. За зізнанням режисера, ця ситуація мала такий великий емоційний заряд, що він вирішив перетворити його на екранну історію, розгорнувши дзеркально – про те, як хтось в Україні приймає в себе вдома цілковито незнайомих людей з Польщі. Події розвивалися швидко: «Я написав трітмент, а потім коротку версію сценарію, звернувся до кінокомпанії Film.ua, і вони сказали: «Так, давайте зробимо», і тоді вже не було шляху назад».
За сюжетом фільму Карвовського, зведені сестри Малгожата (Кароліна Жепа) і Ясміна (Діана Замойська), стосунки між якими давно розладналися, вирушають до України, щоб урятувати важко пораненого батька, який працював волонтером на лінії фронту. Спершу сестри подорожують автомобілем, далі потягом, автобусом і, зрештою, пішки. Потрапляють під обстріли, а неподалік від Харкова випадково опиняються на окупованій території. Дивом вибравшись із полону, вони таки дістаються прифронтового шпиталю, забирають батька і вирушають до Харкова, де потрапляють під обстріл.
Карвовський вдається до традиційного формату екзистенційного роуд-муві: героїні вирушають у далеку ризиковану подорож, попутно з’ясовуючи стосунки між собою, проговорюючи старі образи, сварячись і мирячись. Малгожата – асоціальна, яскрава, з незмінною самокруткою марихуани; Ясміна – сумлінна, «правильна», але не вона була улюбленицею в родині, і свого часу їй довелося робити аборт на батькові гроші – це досі лишається незагоєною травмою. Однак саме Ясміна наважується на раптову пригоду з молодим та ризиковим українцем на ім’я Сашко. Останнього грає Олександр Рудинський – молода зірка українського кіно (зокрема, його нова роль – у серіалі Джорджа Клуні «Агенція»). Серед українського касту варто також відзначити Ірму Вітовську: вона грає Ларису, господарку захопленого росіянами обійстя, яка, ризикуючи життям, намагається захистити героїнь від зґвалтування, а потім приймає їх у своїй оселі. Карвовський заангажував акторку до драматичної ролі, повністю відмовившись від її звичного комедійного колориту – і це спрацювало; виявилося, що Вітовська цілком здатна працювати точно, стримано й без зайвої театральщини.
Назагал, у «Двох сестрах» несуперечливо поєднані драматичні та комічні моменти, майже всі акторські роботи яскраві й точні. На жаль, під кінець фільм втрачає в переконливості, проте весь проєкт у цілому, зважаючи на обставини його створення, є справжнім громадянським вчинком — адже його фільмування тривало влітку 2022-го, коли ніхто не насмілювався виходити на знімальний майданчик.
В дзеркалі заднього виду
Автор минулорічного учасника Канського кінофестивалю «Звідки куди» (In the rearview) Мачек Гамела через три дні після того, як Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, купив авто, аби перевозити біженців до польського кордону, а згодом організував ще кілька автобусів із тією ж метою. Потім через постійну втому режисер зрозумів, що повинен їздити з другим водієм, і так народилася ідея фільму: вдень оператор фільмує всередині автомобіля, а вночі сам сідає на місце водія.
Світ у «Звідки куди» обмежений салоном машини. Це стандартний мінівен із наліпкою «гуманітарна допомога», вміщає п’ять людей, а з дітьми на колінах — більше; Мачек Гамела з оператором — на передніх сидіннях. Прийом хоча й не новий, але вигідний тим, що дає можливість, обмеживши простір і кількість персонажів, максимально скоротити дистанцію між ними й глядачем, відобразити найширший спектр емоцій і сюжетів.
Гамела послідовно прибирає з кадру будь-яку конкретику. Ми, за окремими винятками, не знаємо, як кого звати й з яких населених пунктів їх забрано, та і з кінцевим призначенням теж не завжди все зрозуміло. Це химерний маршрут, вичерпно описаний українською назвою фільму, утвореною з рутинних питань, які вартові ставлять на блокпостах: «Звідки? Куди?». Питання ці позбавлені знаків питання і перетворюються на тривожне ствердження: з однієї невизначеності в іншу. Нема нічого, окрім дороги, на позір у цій дорозі майже нічого і не відбувається: інколи машина утикається в трясовиння, інколи — в мінний шлагбаум, українські військові на блокпостах ввічливі та професійні, навіть коли водій намагається проскочити, бо везе важкопоранену. Всі ці короткі перепони поглинає монотонний ритм подорожі.
Історії розповідають люди. Це переважно родини з дітьми. Інколи, втім, Мачек підбирає й одинаків — діда-буркотуна, який навіть попри божевільні обставини продовжує дистанційно сваритися з дружиною, яка вже виїхала із зони бойових дій. В одному з епізодів головною героїнею стає корова Красуня, яка їсть усе, навіть сало, і плаче, коли сім’я виїздить. Часом у центрі уваги кіт: йому просто посеред дороги закортіло справити потребу. Мале дівча дражнить брата за те, що той не дає їй телефон. Чотирирічний малюк впевнено відповідає на всі питання « Я знаю». І, звісно, весь цей жах про могили в дворах, про будинок, що горів до ранку, про везіння на допиті, коли електроди вдягли тільки на ноги.
Інколи збіги ландшафту й цих сповідей — просто вбивчі: на словах «Хтось стік кров’ю, когось убило одразу» у вікні пропливає банальна автомобільна аварія з пом’ятими легковиками та поліцією; реальність узбіччя ніби створюється словами героїв. Окремим трилером стає порятунок пораненої дівчини з Конго, яка дивом вижила після розстрілу її родини окупантами та яку треба терміново доставити до кордону.
За вікном — звичні образи новинних стрічок: запилюжена бронетехніка та зруйновані мости, розстріляні мікроавтобуси й відірвані танкові башти, обгорілі будинки та цвинтарі легковиків. Слова, сказані у мінівені Мачека, повертають цьому краєвиду нестерпну температуру катастрофи. Інколи навіть і слів немає, достатньо облич — у фільмі чимало і таких, виразних до болю пауз.
Та все ж, ставши безпосереднім учасником наймасовішого виходу мирних людей із зони бойових дій у XXI столітті, проїхавши уздовж і впоперек пошматовану війною країну, Гамела зняв навдивовижу світлий фільм. Діяльне співчуття автора героїням і героям дозволяє уникнути перетворення «Звідки куди» на публіцистику страждання. І фінальний відрух цього співчуття — чудова балада на вірш Ліни Костенко «Крила», написана композитором Антоні Комаса-Лазаркевич і виконана українською капелою.
Сила спостереження
Томаш Вольський і Пьотр Павлус, назвавши свою документальну кіноподорож вичерпним «В Україні», навпаки, відмовляються як від епізодів руху, так і від крупних планів чи закритих просторів. Їхня оповідь розбивається на ряд статичних епізодів, невпинно, однак, наближаючись до лінії фронту і там закінчуючись. По суті, Томаш і Пьотр стають ще й дійовими особами власної картини.
«В Україні» перед Томашем Вольським і Пьотром Павлусом стояло завдання не загубитися серед потоку неігрових стрічок про війну. Вони вирішили не розказувати, а показувати. У фільмі немає діалогів, інтерв’ю чи закадрових коментарів. Оповідь починається з максимально простого кадру: ранковий вид дороги, якою проїздить машина. Сонце б’є в камеру. Згодом проїздить велосипедист. Вольський і Павлус просто спостерігають. Їхня камера завжди нерухома.
Співрежисери не полюють за історіями — радше за рутиною, з якої складається життя – навіть у країні, що воює. Перші епізоди — здебільшого про те, як люди фотографують і фільмують наслідки війни. Руїни та втрати стають новинарським матеріалом і архівом. Телевізійники записують сюжет на тлі підірваного мосту. Фотограф знімкує дядька середніх років, що лагодить свій будинок. Жінка виходить із машини зі словами: «Та тут уже не те», — і наводить камеру телефона на обгорілий танк окупантів. Дівчина позує своєму компаньйону на тлі ще однієї купи російського брухту.
Погляд через камеру — це позиція відсторонення: ми фіксуємо минулу подію, ми вже убезпечені. Вольський і Павлус потроху, малими кроками, скорочують цю дистанцію. Спочатку це виглядає навіть дещо комічно. Двоє солдатів на блокпості перевіряють водіїв: «А скажіть, будь ласка, “паляниця”» (перевірочний пароль для своїх). Іронія потроху стає гіркою. Жінки з торбами, очікуючи роздачі продуктів із волонтерської кухні, юрмляться біля під’їзду з табличкою «Вулиця Дружби народів». Сапери, пересуваючись кумедною вервечкою, промацують газон поруч із порожнім дитячим майданчиком, щось знаходять. Екран поступово заповнюють пошматовані будинки, спалені цивільні автомобілі, вирви від вибухів. Між ними буденно ходять цивільні, але тепер панує атмосфера дистопії. І з кожним кадром Томаш і Пьотр стають усе ближче до лінії фронту. Але, опинившись на позиціях, у цілковито екстремальних умовах, утримують режисерську рівновагу, спостерігають за тим, що відбувається, без жодного зайвого руху або слова. І такий зважений тривалий погляд дає ефект максимальної присутності, близькості до бійців.
«В Україні» — це спроба осмислити війну, відмовившись від публіцистики на користь авторського експерименту: роуд-муві навиворіт. Саме тому фільм вартий уваги. Адже рано чи пізно голої інформації стане не досить, і оригінальність форми вийде на перший план.
Курортне пекло
Даміан Коцур у «Під вулканом» починає оповідь із цілковито безхмарної ситуації: родина українських туристів проводить відпустку на острові Тенеріфе, на Канарському архіпелазі. Все як годиться: сонце, океан, пальми, пляжі, гори. Але одного ранку приходить звістка про повномасштабне вторгнення Росії. І туристи перетворюються на біженців.
В одному з інтерв’ю ще до початку зйомок фільму Коцур зауважив, що це історія про війну, але без показу війни. Це йому вдалося: курортний рай стає для родини повільним виснажливим пеклом, де мало що тішить. Серед родинних сварок донька знаходить розраду в дружбі з чорношкірим хлопцем – біженцем зі злиденної, охопленої конфліктами країни – і ця спілка двох вигнанців з різних континентів дає сильний емоційний ефект. Зрештою, родина вилітає до Польщі, чоловік планує залишити дружину й дітей і вирушити в Україну, щоб мобілізуватися в ЗСУ.
У фільмі є прикра недобудованість сюжету. Інколи здається, що режисер не знав, як завершити ту чи іншу лінію, і тому обривав її у найменш винахідливий спосіб. З другого боку, Коцур не просто зібрав блискучий акторський склад: він, як це було помітно ще в його повнометражному дебюті «Хліб та сіль», вміє розкривати акторів по максимуму – як аматорів, так і професіоналів. Зокрема, йому вдалося вивести Романа Луцького зі звичного амплуа героя-коханця, видобути з нього живий і повнокровний характер: слабкий, вразливий, роздратований, також і дбайливий, дотепний, зосереджений – що складає разючий контраст із тим, як використовують цього актора в інших фільмах в Україні. Гра акторок так само бездоганна, вони сваряться й миряться, веселяться й сумують, діляться таємницями. Коцур вибудував низку чудових сцен, де кожен із персонажів проявляє себе з несподіваного боку.
Можливо, «Під вулканом» став для самого Даміана чимось на кшталт акту самотерапії; як зізнався режисер у вищезгаданому інтерв’ю: «Нам було страшно, у нас було відчуття безпорадності. Зокрема через цей емоційний стан я й почав знімати нову картину, тому що не можна не діяти в моменти, коли починається війна». Так чи інак, образи українців, заскочених війною далеко від батьківщини, створені тут зі вражаючою переконливістю.
Всю свою новітню історію Україна існувала як фронтирна держава. Останні десять років цей модус буття визначається ситуацією на двох лініях: фронту й кордону. Польські режисери прокреслюють свої сюжети в цих двох осях координат. Рух до війни і рух від війни; рух від кордону і до кордону; рух від варварства до цивілізації; рух від оборони до перемоги. Пісня дороги триває.
Український відділ працює завдяки фінансовій підтримці Institut für die Wissenschaften vom Menschen.
