Цьогоріч у краківському видавництві Karakter в партнерстві з Варшавським музеєм сучасного мистецтва вийшов польський переклад книги Джессіки Зихович "Sztuka, feminizm i rewolucje w Ukrainie XXI wieku". Видання розглядає політичні та культурні трансформації, що відбувалися в Україні від початку двотисячних, зокрема й події Революції гідності, під час якої авторка перебувала в Україні. Через переплетіння політичних подій, прикладів з мистецтва й активізму, попкультури та медіа, Зихович виводить канву соціокультурних змін в Україні, обираючи початковою точкою Помаранчеву революцію 2004 року. Дослідниця аналізує діяльність низки мистецько-активістських об’єднань та практики окремих художниць і художників, підкреслюючи важливість їхньої ролі у процесах феміністичної емансипації та загалом формування громадянського суспільства в Україні часів двох революцій і подальшої війни.
Зихович аналізує активістські та мистецькі практики в Україні у широкому колі історичних процесів 20 ст., а також включає їх у міжнародний феміністичний та загалом інтелектуальний дискурс, надаючи їм суверенності та суб’єктності, чого критично бракувало і досі бракує в полі теоретичного осмислення історії та української культури. Цінним є і те, що погляд авторки заснований на реальному досвіді — перебування в Україні як очевидиці подій та як співрозмовниці учасниць та учасників найважливіших моментів історії.
Вперше видана англійською мовою в Канаді 2020 року, в оригіналі книга мала назву "Superfluous Women: Art, Feminism, and Revolution in Twenty-First-Century Ukraine" ("Зайві жінки: мистецтво, фемінізм та революція в Україні XXI століття"). Прикметно, що в польському виданні 2024 року, за два десятки років після першого Майдану і десять років від Революції гідності та початку війни, частина про «зайвих жінок» із назви зникає, залишається лише мистецтво, фемінізм і революції (які здобули множину замість однини). Таку зміну в назві можна прочитати передусім як відрив від контексту російської культури, присутнього там раніше (так званий концепт «зайвої людини» у російські культурі). А крім того — як свідчення позитивних трансформацій у жіночому питанні в Україні. Ймовірно, відіграє роль і трагічність та напруженість контексту, в якому виходить польська версія книги вже після повномасштабного російського вторгнення в Україну.
На обкладинці нового видання — робота Влади Ралко з серії «Знаки». Ця серія була створена 2008 року — в період між двома українськими революціями. На відміну від «Київського» чи «Львівського» щоденників Ралко, що безпосередньо засвідчують події Майдану та війни, роботи з серії «Знаки», які вийшли зі смутного часопростору «поміж», за словами самої художниці, навмисно не містять жодного ясного значення, принаймні на поверхні. «Коли я працювала над ними, мені хотілося випередити питання „що це означає?”, запропонувавши замість пояснення відсутність змісту як вразливість та виклик водночас». Ці роботи відсторонені від конкретних значень, полівалентні і не піддаються остаточному означенню: «Мої знаки рухомі, як м'ячі — вони вислизають із заздалегідь приготованих для них лунок. Вони тримають свої значення на відстані, але завше готові підкинути нам декілька на вибір. Це робить мої знаки ніжними, мінливими та вразливими. Вони протистоять глобалізації й розраховані на кожного індивідуально», каже Ралко.
Книга Зихович, над якою авторка почала працювти того ж 2008 року, з наведеними у ній прикладами, зв’язками і критичними спостереженнями, теж нагадує набір таких знаків, де значення — множинні, де академічне співіснує з практичним, спільне з індивідуальним. Видання не є вичерпним підсумуванням політичних процесів чи художніх практик. Утім, низка явищ, подій і мистецьких творів, описаних Зихович від першої особи, і насамперед сама позиція авторки, є відправними точками для розуміння читачами не тільки подій революції, але й повномасштабної війни, в яку Україна та її мистецтво занурені зараз. Зихович пише: «Текст залишається незавершеним: це живий архів, спільний експеримент з іншими, хто пише недавню історію революції, що триває».
Якщо період революцій можна назвати етапом, коли українська демократія відстоювала свої внутрішні кордони в межах власної країни, то війна стала часом, коли вона змушена відстоювати свої кордони зовнішні. На тлі проживання спільних травм і загроз посилюється взаємодія України з країнами-посестрами, які мають спільний історичний досвід сусідства з Росією. Відбувається й ревізія відносин між собою, зокрема, тісних і складних відносин України та Польщі. Взаємодія двох країн у мистецькому полі, яка й раніше була інтенсивною, після повномасштабного вторгнення зростає в рази, сягаючи таких сильних жестів солідарності, як представлення Польщі на 60-ій Венеційській бієнале проєктом української Open Group з проєктом Repeat After Me, що присвячений досвіду війни.
Передмову до польського видання «Sztuka, feminizm i rewolucje» 2024 року написала Наталія Селевич, кураторка Музею сучасного мистецтва Варшави. У своєму вступі вона з перспективи третього року повномасштабного вторгнення аналізує зміст книги і те, яку роль описані Зихович явища та процеси відіграли в українському суспільстві під час війни. Свій текст Селевич починає спогадом про жести взаємної підтримки — вечір солідарності з маріупольським колективом Freefilmers в Солідарному центрі культури Słonecznik у Варшаві та про демонстранток перед театром у Маріуполі з гаслом „Nigdy nie będziesz szła sama” (гасло протестів проти репродуктивного насильства у Польщі). Такий початок невипадковий: саме солідарності та колективним практикам Зихович приділяє особливу увагу в своїй книзі. Без навичок самоорганізації та спільнодії, сформованих під час Майданів і відшліфованих протягом війни після 2014 українське суспільство не вистояло б у 2022.
В епіграфі до книжки авторка наводить цитату з їхньої розмови з Нікітою Каданом 2019 року: «Majdan jest Szkołą». Ця цитата доволі вичерпно характеризує роль, яку відіграли громадські рухи в українському суспільстві. Не встигнувши отримати належне осмислення, український Майдан став написаним на крові посібником спротиву, гуртування, виживання, емансипації — посібником, який усе ще пишеться.
Період турбулентності триває в Україні вже достатньо довго, щоб у ньому встигли сформувалися декілька поколінь художниць і художників. Розмірковуючи про роль кольорових революцій, Зихович нотує наступне спостереження: «Кілька молодших поколінь вказують на Помаранчеву революцію як на переломний момент у своєму житті, згадуючи початок ХХІ століття і як натхнення, і як велике розчарування». Попри розчарування, які йшли поруч із великими надіями та очікуваннями від соціальних змін, мислення цих поколінь сформувалося в революційній парадигмі, яка наклала відбиток і на соціальне позиціонування, і на мистецькі практики.
Ідеали та виклики обох Майданів породили навіть сталий вираз «цінності Майдану», що уособлювали демократичні ідеали і, власне, викристалізували ціннісне ядро, довкола якого ведеться теперішня боротьба в Україні. А якщо зазирнути в історію із деколоніальної перспективи, то триває ця боротьба кілька століть. Попри значну фактичну тривалість антиколоніального спротиву в Україні та початок війни 2014 року, саме момент повномасштабного вторгнення разом із масштабом змінив і агентність цієї війни (дозволю собі так висловитися), і її вплив на глобальний дискурс, включно з феміністичним.
Сьогодні можна по-різному прочитувати цю війну і реагувати на неї, але її дедалі складніше не рахуватися з нею. Із перспективи теперішнього моменту особливо очевидно, що глибина і масштаб процесів, які розпочалися в Україні двотисячних, сягає значно далі за проблеми лише України чи навіть регіону. Разом із цією історичною точкою сколихнулася пам’ять і переглядаються тепер під іншим кутом досвіди війн в Афганістані, Ічкерії, Сакартвело (Грузії) чи Сирії. Відповідальність за не-пам’ятання цих подій розділяє весь світ, але значною мірою ми самі (пишу «ми» як частка українського суспільства) — теж носії та агенти натренованого безпам’ятства та ігнорування. Ревізія пам’яті про минуле разом із необхідністю створити умови для пам’ятання подій, що відбуваються сьогодні — серед наріжних каменів цієї довгої революції та війни.
Громадянські трансформації та процес розвитку фемінізму в Україні невідривно пов’язані з переосмисленням відносин з пострадянською спадщиною та міжпоколіннєвими травмами, які в умовах поточної війни розкриваються новими відтінками. Осмислювати власні відносини з минулим українкам і українцям довелося одночасно з новими викликами, про що багато говорить і Зихович у своїй книзі, зокрема — про способи ревізії, документування та перформування цих досвідів у художніх практиках.
Незручна міжпоколіннєва спадщина, пам’ять, цензура і непроговорене минуле — те, що об’єднує досвіди багатьох. Зихович присвячує книгу своїм бабусям, яким було відмовлено у вступі до університету, а також жінкам свого покоління і письменницям та художницям з усього світу, яких ігнорували, тому що вони наважилися висловитися, особливо в Україні та Польщі, «тим, хто відійшов у забуття і незабутим – чиї слова живуть у наших словах, щоб ми не згинули».
Один із інструментів подолання забуття, про який мені хочеться згадати — польський цифровий архів Secondary Archive. До нього цьогоріч додалася едиція “Художниці у війні”, присвячена мистецтву в Україні під час повномасштабного вторгнення.
У своїх текстах, написаних спеціально для архіву, художниці говорять про пам’ять і втрати, тілесність, смерть, ландшафти і про травму як невід’ємну складову досвіду, що поєднує різні генерації. Так, Сана Шахмурадова Танська у своєму тексті пише: «Через ретравматизацію дистанція між поколіннями зникає, і я усвідомлюю, що доля триває довше за одне людське життя. У випадку моєї землі, часто одна сімейна історія показує історичну динаміку народу в цілому. Час рухається по колу, а не лінійно: із повномасштабним вторгненням в Україні оживають травми поколінь, а каркасні сценарії історії не змінюються».
Маргарита Половінко — ще одна з художниць архіву, а також волонтерка-медикиня, яка працює в першій ланці евакуації, вивозячи поранених із найбільш небезпечних зон, після повномасштабного вторгнення почала створювати роботи за допомогою власної крові. У своєму супровідному тексті вона говорить про специфіку пам’яті про травму: “Війна навела світло, наче прожектор, і зробила все видимим і об’єднаним в світлове поле: тему травми, соціальної одиниці, периферії, особистого, колективного. Я хотіла б дати можливість людям стирати кров з цих робіт, так щоб залишився лише слід, який вже не вимивається. Коли я починаю малювати, кров яскраво-червона. Так само і спогад про травму. Потім робота тьмяніє, стає коричневою чи навіть зеленою. Спогад про травму теж залишається, але змінює свою насиченість, свій колір. Якщо щось погане стається, то ми одразу хочемо це скасувати. Але з часом це стає нашим досвідом, а його ми хочемо залишити».
Маргарита Половінко, Без назви. 2023. Папір, кров
Розмова про художниць у війні висвітлює виклики, перед якими постає суспільство в цілому і ліберальна думка зокрема. Жінки-художниці, які є не тільки цивільними, але й військовими, стикаються з безліччю викликів, виборюючи паралельно з незалежністю своєї країни свої права в армії. Українська армія сьогодні має один із найбільших відсотків жінок-військових серед армій світу, включно з арміями НАТО, і спостерігається стійка тенденція до збільшення їхньої чисельності. Більшість цих жінок — доброволиці.
Наразі у Збройних силах України жінки працюють на бойових посадах (дискримінаційні законодавчі обмеження на доступ українок до бойових професій було скасовано у 2018 році під тиском жіночого ветеранського руху). Порівняно з 2014 роком кількість жінок в українських збройних силах зросла у 2,5 рази, а жінок-офіцерів побільшало всемеро. Паралельно спостерігається позитивна динаміка і щодо гендерних упереджень. Якщо звернутися до статистики, то в 2018 році ідею рівноправності жінок і чоловіків в армії підтримували 53% українців та українок, в той час як у 2023 році підтримка зросла до 80%. На сьогодні 85% громадян та громадянок України позитивно ставляться до жінок, які служать у ЗСУ. Зростає також прийняття та підтримка ЛГБТ[ІК+] спільноти в армії, що впливає і на поступ до сприйняття ЛГБТ[ІК+] у суспільстві загалом.
Однією з повсюдних форм солідарності стають волонтерські організації та фонди, які борються за рівні права квір-людей в армії, як Військові ЛГБТІК+ України, або працюють на забезпечення нагальних потреб жінок на військовій службі ("Марш Жінок", Ветеранка, Землячки, Arm Women Now та ін).
Підвалини всіх цих об’єднань закладені в час трансформацій, описаний в книзі Зихович, і нині триває продовження тих самих процесів. Втім, повномасштабне вторгнення надає цим процесам нових вимірів. Поруч із гуртуванням та спільнодією йде атомізація, розрив між досвідами — цивільних і військових, спостерігачів і учасників. Поруч із вірою в силу мистецтва і активізму — розчарування, виснаження і зневіра тих, хто полишив усе своє минуле життя і мистецтво, щоб інші мали змогу і далі вільно жити і працювати, але продовжують опір попри виснаження.
Один із прикладів — історія художниці Софії Помогайбо, яка спершу, ще не маючи двадцяти років, брала участь у Революції гідності, надаючи медичну допомогу постраждалим протестувальникам, а потім, з першого дня повномасштабного вторгнення, добровільно долучилася до війська. Художниця, яка стала військовою, одночасно бореться за незалежність своєї країни і відстоює свої права як жінки в армії.
В одному зі своїх постів в соцмережах навесні 2024 року Софія писала: «Ще мені придумують варіанти, як я могла би піти. Найчастіше "тобі в декрет пора, коли зберешся?" Типу придумуй вже, як спетляти. На це відповідаю, що піду з армії, коли демобілізують мою хвилю мобілізованих. До мене не має бути співчуття більше, ніж до них. Шкода мої роки? Втрачену кар'єру? Здоров'я? Шкода, що ризикую? Якщо у мене хист до моєї професії, якщо стать і зовнішність такі, що мене хочеться повернути до нормального життя — майте такої ж сили емоції до всіх, хто так само почав, і тоді ж все кинув, а то і набагато раніше (тих, хто воював до 2022-го, майже не помічали). Заваліть військові рекрутингові центри своїми резюме і ломіться у військомати, щоб дали вам дорогу. Ні, я не піду звідси як виняток. Я той виняток, який звертає вашу увагу, що я слідую тим же правилам, що і всі тут, навіть коли це дістало і страшно».
Цей приклад стає однією з можливих ілюстрацій до двох проблематичних аспектів стосовно жінок (і зокрема художниць) в армії: по-перше, вже згадана вище проблема гендерної рівності та національної ідентичності, по-друге, боротьба за рівні права з чоловіками не лише через відстоювання прав, але і рівних обовʼязків. Суб’єктність жінки-військової дозволяє їй одночасно ставати на захист і жінок, і чоловіків як дискримінованих за гендерною ознакою у різних ситуаціях.
Ця війна містить трагічну суперечливість між процесами демократизації та емансипації, за захист яких вона, власне, ведеться, та жорсткими умовами, в яких опиняється суспільство у війні. Дотримання прав і свобод складнодосяжне в часи регуляції, мобілізації та посилення жорстких правил, необхідних для виживання країни в критичних умовах. Пошук балансу між країною, яка мусить вижити, і країною, в якій хочеться жити опісля — неймовірно складне завдання для виснаженого війною суспільства, але ціною надзусиль цей пошук все ж продовжується.
Комплексність і контроверсійність цих процесів часто буває незрозуміла ззовні, для іноземних «глядачів» цієї війни, і в цьому сенсі книга Джессіки Зихович — важливий внесок у можливість порозуміння. Звернуся до ще однієї думки з передмови Наталії Селевіч, яка слушно зауважує недоцільність застосування старих шаблонів щодо чужого досвіду, який ще потребує осмислення: «Після розвалу СРСР, а тим більше після Помаранчевої революції та Революції гідності, стало зрозуміло, що там, де точилася антиколоніальна боротьба, жінки дуже часто відмовлялися відокремлювати національну незалежність від гендерної рівності, що часто неправильно розуміють західні феміністки. Ця специфічна перспектива вимагає від нас думати про нові альянси та будувати міжнародну солідарність, тим паче, що українське сприйняття ідеї нації дуже часто не збігається з розумінням націоналізму в західних академічних та феміністичних парадигмах».
Згадую текст Джудіт Батлер “Про війну в Україні”, написаний навесні 2022. В ньому вона чітко артикулює підтримку України, але все ще сподівається на дезертирство російських солдатів, на спротив всередині самої Росії, який допоможе Україні здобути перемогу: «Щиро бажаючи перемоги українському спротиву у війні, яку веде Росія, ми ще більше бажаємо, щоб хвилі оксамитової революції прокотилися лавами російської армії, породивши нове покоління відмовників. Така відмова воювати з боку російських солдат була б перемогою не лише для України, але й для світової спільноти, для справедливості і для майбутнього, в якому б ми хотіли жити».
З темною іронією, яка й не дає змоги провалюватися у відчай, пишучи нині цей текст, я думаю про те, що майже три роки потому ми спостерігаємо, як попри шалені втрати, російська армія продовжує «мʼясні» штурми, раз по раз поповнюючи свої ряди новим людським ресурсом, який так і не пішов у масову «відмову» і не повстав проти режиму; як фіксуються перші сутички українських солдатів із солдатами з Північної Кореї, які долучаються до війни на боці Росії, і як Сполучені Штати вдруге в історії обирають своїм президентом Дональда Трампа. Революції не трапляються всюди, де нам би цього хотілося, а часто йдуть у протилежний демократичним цінностям бік. Будь-яка втрата пильності у дестабілізованому світі має вкрай високу ціну.
Цієї осені в Києві відбулася міжнародня конференція YES, на заключній панелі якої однією зі спікерок була бойова медикиня, у минулому цивільному житті артменеджерка і кураторка Ганна Васик. Серед іншого у своєму виступі вона озвучила такі тези: «Третя світова війна вже почалася — це перевірка, чи працюють стримуючі механізми захисту демократичних цінностей. Перевірка того, чи в сучасному світі припустимі вбивства, зґвалтування, окупація. Для України це неприпустимо, тому ми стали на захист цих цінностей. Цінності – те, що визначає світогляд і не може коригуватись в залежності від вигоди чи інтересів. Відповідальність – те, що визначає дорослих людей. Наша панель військових – панель дорослих, тих, хто взяли на себе відповідальність не тільки за нас, а і за решту демократичного світу, щоб виграти час для прийняття відповідних рішень. В школі нас вчили, що Європа – стара. Сподіваюся, я буду ще жива й побачу, як Європа зможе довести, що вона не лише стара, але й доросла».
У цій перспективі тривалий революційний і військовий спротив українок і українців за підтримки міжнародної спільноти постає як квінтесенція відстоювання громадянських прав, свобод та цінності життя як такого на противагу багаторічній імперській некрополітиці з ідеєю людини як ресурсу. Ця проблематика і ціннісна парадигма виходить далеко за межі суто територіального дискурсу, який намагаються нав’язати сьогодні Україні та світу шукачі простих рішень і швидкого миру. Як пише сама Зихович в епілозі до видання 2024 року: «Ми є свідками не революції/війни, а революційної війни, в якій різноманітні революції (більшовицька, розвал СРСР, помаранчева) накопичилися на Майдані 2014 року і продовжують розширювати горизонт політично можливого; що можна уявити в 21 столітті. Це не утопічний проєкт, а реальність. Революціонери ведуть війну в ім'я принципів, які зібрали всіх на Майдані. І тому переговори з Путіним ніколи не будуть можливими».
Український відділ працює завдяки фінансовій підтримці Institut für die Wissenschaften vom Menschen.
