ВІТОЛЬД МРОЗЕК: Українська акторка мусить грати українок у Польщі?
ОЛЬГА ТРЕМБАЧ: Зазвичай ролі емігрантів отримують актори, які говорять з акцентом. Мені діставалися ролі не лише українських жінок. Наприклад, в «Ериніях» я грала доньку польського гангстера, але моя героїня за сюжетом німа. Минулого року я грала польку з Підляшшя у «Профайлерці». Хтось сказав, що я пасую для цієї ролі, бо на Підляшші саме так говорять, ніби затягують звуки.
Ти приїхала до Польщі у 2018, щоб стати акторкою?
Так, я приїхала до повномасштабного вторгнення, почала тут навчатися. Якби не вступила до університету, то навряд чи приїхала б. Легалізувати перебування без роботи складно, а акторська робота зазвичай дуже нестабільна. Університет був гарною ідеєю ще й через мову. Я одразу включилася в польськомовне середовище, і це дуже мене стимулювало.
Ти раніше вивчала польську?
Так, в Україні, понад 10 років тому в Хмельницькому. У місцевому університеті я вивчала українську філологію разом з польською і додатково відвідувала мовні курси. Я дивилася багато фільмів і читала польською. Пам’ятаю, що перша книга була для мене доволі складною, це було «Танго» Славоміра Мрожека. Під час навчання дізналася про польську поезію, а згодом, під час вступних іспитів до університету Карпенка-Карого читала польською вірш «Локомотива» Юліана Тувіма. Комісія мене запам’ятала.
Це було ще до театральної школи?
Так, вже тоді у мене були думки про навчання в Польщі. Я думала про акторську майстерність, а перед цим про хореографію.
І ти подала документи на театральний факультет у Польщі?
Ні, тому що спочатку треба було дістатися до Польщі, мати документи і право на безкоштовне навчання. Моя родина не змогла б оплатити навчання і житло. Крім того, важко потрапити на акторську майстерність у своїй країні рідною мовою, не кажучи вже про чужу країну.
Вдома в тебе говорили українською, правда?
Так, але я з дитинства розуміла російську, хоча в школі предмету не було. Просто навчилася пасивно, мабуть, через телебачення. Я ніколи не ідентифікувала себе з російською мовою і завжди розмовляла українською, навіть у російськомовному середовищі, в Одесі чи на сході України.
Якою тобі запам’яталася театральна школа в Києві?
Було добре і водночас важко. Це був дуже важливий час становлення, який певним чином сформував мене.
Це, напевно, було складне навчання.
Я вступила не одразу. Почала вивчати іншу, французьку філологію. План був такий, що рік поживу в Києві і увійду до театрального середовища. Находжуся по театрах, подивлюся, як де грають, і спробую вступити наступного року. І ця стратегія спрацювала. Я навчалася акторській майстерності чотири роки.
Це стільки триває магістратура в Україні?
Ні, чотири роки триває ліценціат, тільки тут його називають «бакалаврат». Потім є ступінь магістра.
Ти залишилася в магістратурі?
Ні, навіть не пробувала. Того літа я поїхала на магістратуру до Польщі – це було дуже спонтанне рішення. Насправді життя просто підштовхнуло мене до цього.
Як саме?
На останньому курсі університету мене затвердили на роль у серіалі. Роль не головна, другий план. Зйомки мали тривати пів року. Все вже було домовлено, включно з гонораром. Я репетирувала з іншими акторами і була на примірках у художника по костюмах. А приблизно за десять днів до зйомок мені зателефонувала кастинг-директорка і повідомила, що має погані новини. Що змінився продюсер і він бачить героїв по-іншому. Я просто втратила роль.
Тебе це розлютило?
Не знаю, чи була я зла, але це мене дуже зачепило. Я думала, це тому, що я погана акторка. Я не знала, як бути далі, тому що багато поставила на цю роль. Уявляла, як живу в Києві, вже не студентка, маю роботу одразу після університету, що це такий успіх. Тут раптом мені хтось каже, що з цього нічого не вийде. В той момент мій мозок працював, щоб не впасти в якусь депресію, треба було щось робити, щоб почуватися краще, не думати, що я безнадійна. У мене завжди була мрія пожити в іншому місці, щоб в один день все змінилося: мова, люди. В інстаграмі я натрапила на сторіз подруги, яка навчалася в Польщі. Я запитала її про вступ і сказала, що, може, наступного року спробую, бо цього року вже пізно. Вона відповіла, що зовсім не пізно, бо в Польщі навчання починається в жовтні, триває останній набір і що, можливо, я встигну.
Чому кінознавство?
Спочатку я шукала напрямок акторської майстерності і більше практичних занять, але набір уже був закритий. А ще мені не пасувало те, що в Польщі це цілісна програма, а я вже відучилася чотири роки на цій спеціальності. Тому почала шукати щось з кіно. Думала, що спробую, але не могла вчитися безкоштовно.
Тому що в тебе немає ні громадянства Євросоюзу, ні карти поляка.
Саме так, я не підпадала під жоден пункт положення про безкоштовне навчання. Але під цими пунктами було написано крихітними буквами про те, що якщо в іноземця немає коштів, він може написати заяву на ім’я ректора з проханням звільнити від платні за навчання або отримати знижку. Я вхопилася за цю думку, написала заяву, але зосередилася не на тому, що у мене немає грошей, а на тому, чому саме я хочу там вчитися.
А що ти написала?
Написала довгого листа, описала всі кінофестивалі, на яких була. Написала про Краків, що мені подобається це місто, я вивчала польську історію, знаю про династію Ягеллонів. Що я раніше закінчила акторську майстерність, і тому мені потрібні саме ці студії. Попросила батьків підтвердити рівень заробітків, щоб показати, що він недостатній для мого платного навчання в Польщі.
Чим займаються батьки?
Тато на пенсії, а мама працює в будинку культури. Раніше працювала в лікарні економістом. А тато не вірив, що вдасться... Він так смішно казав: «Ой, не дуже вірю, що поляки сидять і чекають, коли українка прийде до них безкоштовно вчитися, ще й до такого університету». Але він мене підтримав. І мені це вдалося — мене прийняли, а ще я отримала лист із ректорату: мене звільнили від оплати на два роки, але без права на стипендію. Це було диво! Пригадую, я отримала листа, коли поверталася в Україну, була на кордоні. І тоді повірила, що все можливо. Це було дуже цікаве навчання, я багато дізналася про кіно та познайомилася з чудовими людьми, досі спілкуюся з науковою керівницею моєї магістерської роботи, професоркою Ядвігою Гучковою.
Ти від самого початку знала, що хочеш займатися акторською професією в Польщі?
Так, одразу почала шукати контакти кастинг-директорів і писати їм. Крім того, кінознавство допомогло мені краще пізнати польський кіноринок, познайомитися з польським кіно та режисерами.
Як ти потрапила в «Еринії» Бориса Ланкоша?
Я тоді багато часу проводила в бібліотеці і натрапила на книжку Юлії Попкевич «Кастинг. Перша зустріч актора з режисером». Я прочитала її і подумала: гаразд, ця жінка написала книгу, значить, вона десь існує. І я почала шукати її контакти. Я написала щирого листа, що я акторка з України, вивчаю кінознавство в Кракові і хочу тримати руку на пульсі кіножиття в Польщі. Вона не відповіла, я встигла про це забути, а майже через рік мені прийшло від неї повідомлення, що у Варшаві буде кастинг до серіалу Бориса Ланкоша, і чи я зацікавлена. Тоді я вже знала, хто такий Борис Ланкош, була захоплена його фільмом «Реверс». Спеціально з канікул у Львові приїхала на кастинг.
І це спрацювало?
Я їхала десять годин, і була щаслива просто потрапити на кастинг. На ньому також був присутній режисер, що буває далеко не завжди. Через два дні отримала повідомлення від Юлії, що мене затвердили на роль. Це справді мене окрилило. Цей кастинг став переломним моментом у житті.
А потім був Вальдемар Кшистек і «Будинок під двома орлами».
Так, до Вальдемара Кшистека я потрапила через Юлію Попкевич, яка порекомендувала мене кастинг-директору цього проєкту. Шукали акторку з акцентом на роль українки. Я відкрила сцену з описом: «Входить висока, міцної статури українка».
Я був на твоїй сторінці. Там написано, що твій зріст 155 сантиметрів.
Може, навіть сто п'ятдесят чотири. Потім я зателефонувала кастинг-директорці Моніці Млодяновській і сказала їй, що я така, як в цьому описі, тільки навпаки. І що я не пасую фізично. Вона сказала мені не надто прив’язуватися до цього. Мене запросили до Варшави на зустріч із режисером.
Як це виглядало?
Коли я зайшла в кімнату, він сказав: «Ти виглядаєш як підліток». Я думала, що, мабуть, не отримаю роль, тому що мала грати молоду маму. Коли ми почали акторські проби, кастинг-директорка сказала: «У неї все в очах» — те, що їм було потрібно. Режисер затвердив мене на цю роль. Пізніше, під час зйомок, він змінив текст однієї з героїнь і додав те, що сказав при зустрічі – «Вона схожа на дитину».
Як то кажуть, природні дані можуть стати на заваді?
Іноді так, бо не знаю, на яку роль можу претендувати. Часом шукають когось мого віку, я приходжу на кастинг і чую, що виглядаю надто юно, а в інших ситуаціях виявляється, що я пасую до ролі вісімнадцятирічної, але я не отримаю її, тому що в очах відчувається досвід.
Чи вважаєш ти, що в польських фільмах і польських серіалах почали більше показувати героїв з України?
Можливо, це було у 2022 році. Потім стало менше. Нещодавно я отримала роль українки в студентському короткометражному фільмі, граю її українською. Це фільм «Льоша» режисера Мілоша Савіцького, якийсь час ми їздимо з ним по фестивалях.
Ти мігрантка і фрілансерка. Чи допомагає тобі польське законодавство працювати тут як акторці?
Не допомагає. Однією з найскладніших справ у Польщі є легалізація перебування. З точки зору польського законодавства робота означає повну зайнятість. Юристи мені кажуть: знайди нормальну роботу і подай документи на постійне проживання. Бо якщо у тебе немає штатної роботи, а є лише контракт на конкретний проєкт, ти не можеш претендувати на карту постійного проживання, навіть якщо це контракт на рік. Також є проблема в страховці та документах на ZUS. Навіть коли я працювала над проєктами, завдяки яким заробляла більше грошей, це не мало значення. Тільки «постійна» робота.
Робота в студії над озвучуванням
Ти також працювала поза акторською діяльністю. Серед іншого навчали поляків української...
І досі навчаю. Ніколи б не подумала, що на це буде попит. Після початку повномасштабної війни люди почали вивчати українську мову. Не тільки в Польщі, загалом у світі. Окрім кіно, я працювала і перекладачкою і акторкою озвучування. Озвучувала фільми та серіали. Спочатку перекладала свої репліки, а потім накладала голос. При перекладі зважала на те, що українські речення часто довші, ніж польські. Останнім часом працюю на радіо, в службі новин. Перекладаю і читаю новини українською на Польському радіо. Сама готую, сама читаю.
Ти пробувала працювати в театрі?
Пробувала, маю досвід роботи в театрі. Але своє резюме керівникам театрів я не надсилала. Хтось в університеті сказав мені, що я кіноакторка, а не театральна, тому що я низького зросту і мене не буде видно зі сцени. Це було ще до того, як я вступила на акторську спеціальність, але ці слова запали мені в свідомість. Переїхавши до Варшави, я відчула, що мені потрібен театр. Нещодавно я була на майстер-класі з кастингу-коучингу, і відчуваю цю готовність ще сильніше.
Недавно ти грала в театральному інституті у Варшаві у виставі «Комаха» Єжи Лаха.
Так, у монодрамі за текстом української письменниці Лєни Кудаєвої. Це був великий виклик, я відчувала відповідальність і не знала, чи зможу повернутися на сцену з монодрамою після перерви в професії. Ще й нерідною мовою. У нас також не було багато часу на підготовку.
Скільки було репетицій?
Мабуть, сім. Мало, насправді. Це було так: спочатку перформативне читання в Центрі кінокультури імені Анджея Вайди в жовтні. Потім три місяці перерви і виявилося, що 10 лютого відбудеться прем'єра вистави. Я не знала, коли будемо грати, аж до кінця січня. За дуже короткий час мені довелося вивчити текст і підготуватися до вистави. Я подумала: боже, на що я підписалася? Адже я востаннє була на сцені в Києві, коли грала свою дипломну виставу. Мені здавалося, що монодрама відкриє якісь нові можливості, але цього не сталося. Можливо, справа ще й у фінансуванні – я грала у Театральному інституті безкоштовно.
Як так?
Я погодилася, бо думала, що, може з цього щось вийде в майбутньому і наступні вистави будуть з гонораром. Коли я отримала подальші пропозиції грати безкоштовно, то відмовилася. З цього проєкту я винесла важливий урок – я все ще в формі, можу зіграти годинну монодраму в театрі. Я хотіла перевірити себе – і мені це вдалося.
Ти зараз у профспілці, правда?
Так, у Профспілці польських акторів.
Як ти туди потрапила?
Через інстаграм. Це був 2022 рік. Я прийшла до них у червні.
Тобі це якось допомагає?
Так, з ними можна зв’язатися, якщо виникають проблеми чи питання. Якщо мені потрібна юридична допомога, я завжди можу звернутися до них. Вони надають шаблони контрактів для незалежних акторів і борються за мінімальну зарплату. Як членкиня ZZAP я також долучилася до демонстрації перед Сеймом під час боротьби за роялті зі стрімінгових платформ. Важливо, що профспілки боролися за це, і що врешті вдалося.
Як останні два роки змінили твоє життя в Польщі?
Я майже три роки не їздила в Україну. Коли почалося повномасштабне вторгнення, збільшився попит на українську мову. Я начитувала аудіокниги українською. Записувала повідомлення для гарячих інфоліній чи гіпермаркетів. Наприклад, «Ми зачиняємося за 15 хвилин». Минулого року я записувала самопроби для проєкту, пов’язаного з Україною. Їм потрібен був хтось із українським акцентом. А потім отримала відповідь — чи можу я записати себе ще раз, тільки зі ще більшим акцентом. Бо якось мало чути, що я українка.
Український відділ працює завдяки фінансовій підтримці Institut für die Wissenschaften vom Menschen, а також Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини.
