Українська художниця Алевтина Кахідзе заздрить рослинам. Рослини існують там, де запустили коріння, війна, не війна, на своїй землі чи в окупації. Рослини — це справжні пацифістки, — каже Кахідзе.

Мама Алевтини вчинила як рослина. Під час гібридної війни вона не виїхала зі Жданівки на Донеччині, хоча була змушена жити в т.зв. «ДНР». Вона пам’ятала, як її родина вимушено мігрувала в часи Голодомору. Сама ж не хотіла втікати. Померла 2019 року. Кахідзе поховала її все ж на вільній землі, неподалік місця, де живе сама. Вона поставила матері нетиповий надгробок, що формою відсилає до планування родинного дому в Жданівці.

Можна сказати, що й сама художниця вчинила як рослина, коли не покинула свого дому в Музичах, за 26 км від Києва, хоча недалеко пролягав фронт. На дверях дому вона написала: «Беріть приклад з рослин, вони — пацифістки на цій планеті. Наскільки це можливо!» Сама переховувалась у підвалі, поруч із запасами буряків і капусти. Російські війська зупинили за якісь 3 км від її дому. У графічному оповіданні «Інвазії» вона написала: «Я вчиню, як рослина — залишуся на місці, навіть якщо будуть стріляти».

Фотографію дверей Кахідзе в масштабі 1:1 можна побачити на її індивідуальній виставці а Галереї «Арсенал» у Білостоці «Рослини і люди». Ці рослини — не лише пацифістки, але й інвазивні рослини, якими художниця давно захоплюється і які колекціонує у гербаріях. Люди — це передовсім вона і її батьки — мама і тато. Їхні складні долі, українки і грузина, які жили в Радянському Союзі, — це об’єднавчий мотив усієї виставки.

Я вчиню, як рослина — залишуся на місці, навіть якщо будуть стріляти

Все нормально?
У Білостоці Кахідзе показує роботи останніх років, які були створені після повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року. Це графіки, колажі й відео. Художниця часто використовує текст. Малюнки з коментарями про міжнародну ситуацію чи російський імперіалізм завжди підписані фразами англійською чи українською мовами. Кахідзе створює ілюстровані щоденники, що нагадують графічні романи. Використовує родинні фотографії і сувеніри, але завжди додає до них коментар чи особистий спогад. Виставка вимагає від глядачів когнітивного зусилля, якщо вони хочуть Кахідзе зрозуміти. Спершу кількість тексту може приголомшити.

Мої перші побоювання виявилися марними. Я швидко втягнувся в родинні історії Кахідзе, що переплітаються з важливими історичними подіями. Художниця розписала їх на цикл робіт під назвою «Все нормально?», що складається з шести панелей. У кожній між двома шарами прозорого органічного скла Кахідзе розмістила світлини, малюнки, фрагменти тканин, засушені рослини й тексти, написані від руки. Вона складає з них розгалужені історії з вільною структурою, іноді схожі на коріння, іноді — на палімпсести, що творять неочевидні зв’язки. Так художниця досліджує, хто вона, з чого збудована її ідентичність і що визначає її місце у світі.

Деякі елементи ніби висять у повітрі, такі делікатні, що, здається, здмухнути їх — і вже ніхто б не дізнався цих історій. Пазл Кахідзе крихкий. Саму себе вона вписує водночас у мікроісторії членів своєї родини і в велику історію: пам’ять про Голодомор, розпад Радянського Союзу, Помаранчеву революцію, Майдан, нинішню війну. Для декого може здатися дивним, що тут є й згадки про історію Мальти — робота була створена до минулорічного бієнале на Мальті.

Кожна панель — як графік, що пояснює одну з тем, що потім виринають в інших роботах на виставці. Тож «Все нормально?» можна трактувати як серце цієї експозиції і її квінтесенцію.

З відкриття виставки "Рослини і люди" в галереї "Арсенал", Білосток. Фото: Ян Шевчик

Одеса
На запитання «Як ти?», англійське «How are you?», ввічливо відповідають, що все гаразд. Однак Кахідзе повторює це запитання з певною іронією. Мабуть, їй доводиться часто на нього відповідати, воно стає незручним під час війни, особливо коли воно звучить від людей з інших країн. Бо відповідь, яку можна зчитати в її роботах, радше свідчить, що все зовсім не гаразд.

Одна з частин «Все нормально?» присвячена Одесі. Це там познайомились Алевтинині батьки. Щоб можна було переїхати до моря, її мама пішла працювати на завод сталевих канатів. Батьки приїхав із Грузії, щоб навчатися в мореходному училищі, потім працював моряком. Кахідзе, яка народилася 1973 року, жартує, що вона «made in Odesa». Вона поїхала туди цьогоріч, щоб зняти фільм, який також називається «Все нормально?». Він складається із серії задокументованих перформансів.

Увесь фільм художниця звертається до вже померлого багато років тому батька. У мореходному училищі, в якому він навчався, вона просить кадетів у коридорі позичити окремі частини гардеробу. Розкладає їх на підлозі, ніби готує їх для тата. На досі діючому заводі сталевих канатів, тому самому, де колись працювала її мама, вона перераховує російські вторгнення в Україну і Грузію. Сирена повітряної тривоги нагадує, що триває війна. В укритті Кахідзе танцює серед інших людей, що, вочевидь, звикли до таких ситуацій і прилипли до екранів своїх телефонів. Танець Кахідзе на мить вириває їх із підвального маразму. Художниця також відтворює кілька жестів, за якими запам’ятала свого батька. Коли він підпалював банкноту рубля, це виглядало, ніби горів Кремль.

Помста Сталіна
Здавалося б, що за трагічних обставин природа має дарувати втіху, відпочинок. Однак відбувається інакше. Кахідзе знаходить у світі рослин аналогії до війни, агресії. Адже її переважно цікавлять інвазивні рослини, вона збирає їхні екземпляри під час подорожей світом. Їхнє розповсюдження — це одна з головних загроз для біорозмаїття. Три панелі її «Гербарію» у великих рамках представлені на білостоцькій виставці. Рослинам також присвячена частина роботи «Все нормально?». Кахідзе розмістила в ній засушений екземпляр борщівника Сосновського. У сталінські часи його почали культивувати в Україні, це мала бути високопродуктивна рослина для силосу, яким годували худобу. Коли її вирощування зупинили (тварини погано на неї реагували), виявилось, що вона поширилася сама.

Кахідзе знаходить у світі рослин аналогії до війни, агресії. Адже її переважно цікавлять інвазивні рослини

Борщівник Сосновського для Кахідзе — це привід звернути зі своєю історією в неочікуваному напрямку. Адже цю рослину в Україні називали «помстою Сталіна». Художниця зіставляє фотографії радянського диктатора і власного батька, обидва вони були родом із Грузії. Вони справді схожі, у них ідентичні підстрижені вуса. Кахідзе пише: «Тато просив, щоб я не вірила людям, які кажуть, що [Сталін] убив мільйони українців». І додає: «Були підрозділи з Грузії й України, які стали на бік Російської Імперії проти власного народу. Люди — не такі, як рослини, які поводяться однаково в межах одного виду».

В оповіданні «Інвазії» у 12 малюнках художниця ділиться своєю реакцією на початок війни, зазначаючи, що це людина несе відповідальність за розповсюдження інвазивних рослин.

Як довго триватиме війна
Інвазивні рослини з’являються і в багатошаровому фільмі, знятому в техніці VR «Інвазії 1.2.3.». Кахідзе знімає своє оточення і друзів у кількох селах під Києвом, щойно вони були звільнені навесні 2022 року. За нею ми йдемо на могилу її матері. В іншому місці Кахідзе розмовляє з друзями про їхні реакції на російське вторгнення. Зрештою, у власному домі художниця готує страву з ваточника, ще однієї інвазивної рослини. Оскільки у ваточника немає природних ворогів, може, його повинні їсти люди. Проте у відео, яке ми дивимося в VR-окулярах, передовсім вражають свіжі воєнні руїни, знищені й обстріляні будинки. Завдяки технології, яку використала Кахідзе, ми можемо роззирнутися довкола.

Кахідзе буває напрочуд точною у своїх думках. Вона добре знає, де шукати найважливіші точки. Це досвід війни загострює її погляд. Це видно зокрема в її малюнках із циклу «Воєнні щоденники», які вона створювала швидко, щодня, часто постила їх в Інстаграмі. «Арсенал» також опублікував їх у невеличкій книжці, що є супровідним матеріалом до виставки. І хоч вони можуть нагадувати малюнки Дана Перйовші, у Кахідзе ми не побачимо кепкування чи жартів.

Кахідзе ювелірно викриває радянську пропаганду, яка працює донині. Говорить про те, як її дратують питання, які часто ставлять на Заході. Наприклад, «Як довго триватиме війна?». Кахідзе пропонує спершу спитати про це в росіян. Західному гаслу «End the war» протиставляє «Stop Russia». Те, що з нашої перспективи може здаватися маловажливим нюансом, для української художниці є ключовою проблемою. Нам потрібен її голос, щоб виробити в собі чутливість у цій справі.

Кахідзе буває напрочуд точною у своїх думках. Вона добре знає, де шукати найважливіші точки. Це досвід війни загострює її погляд

Язик заплітається
Розповідь про російський імперіалізм стосується не лише цієї війни. Вона значно глибша, сягає далеко в історію. Кахідзе показує це на прикладі доль членів своєї родини, а також мови.

У своїх роботах художниця використовує українську й англійську, зважаючи на глядачів за межами України. Але українська — це також не її перша мова. Вона виростала в російськомовному середовищі, українською почала говорити лише після подій на Майдані. Проблема мови весь час звучить у її роботах, зокрема тому, що вона була причиною напруги в її сім’ї.

Українською говорила бабуся художниці, але вже її донька, тобто Алевтинина мама, яка жила з нею в одному домі, говорила виключно російською. Бабуся з батькового боку не приймала своїх внуків саме як «російських». Водночас Кахідзе в одній зі своїх робіт згадує, що коли в 2000 році вперше поїхала в Москву, її російську там називали ламаною. Лакмусовим папірцем слугувало слово, що означає футляр для окулярів, яке російською звучить як «очечник». У відео «Все нормально?» художниця звертається до вже давно покійного батька українською. Вочевидь, він мало б що зрозумів із її слів. Підсвічування цих складних тем і свідоме вживання української мови для Кахідзе є методом самодеколонізації.

Як деколонізувати себе
Поруч із малюнками з циклу «Воєнні щоденники» художниця показує відео, на якому повертається до панельної дискусії з 10-ї Маніфести, що відбувалася у Санкт-Петербурзі 2014 року. Бієнале, куратором якого тоді був Каспер Кеніґ, відбулося вже після анексії Криму Росією. Багато художників на знак протесту відмовилося від участі, зокрема так зробив Павел Альтгамер. Кахідзе ж вирішила поїхати в Санкт-Петербурґ. У відео вона згадує, як нікого не сколихнуло, що всі роботи на бієнале пройшли через російську цензуру. Потім вона цитує текст присутнього там у той час директора Ермітажу, опублікований у російській газеті вже під час повномасштабної війни. Текст відверто путіністський. Щоб його слова прозвучали якнайповніше, художниця власноруч їх переписує.

Війна, яка на багато що розплющила нам очі, вплинула і на світ мистецтва. У щойно відкритому новому приміщенні Музеї сучасного мистецтва в Варшаві ми можемо побачити роботу «Асфальт» української художниці Жанни Кадирової. Однак вперше ми могли її побачити в МСМ у його тимчасовому приміщенні на вулиці Панській 2012 року на виставці «Angry Birds», метою якої було підсвітити художників, важливих для молодої мистецької сцени Москви. І хоч та виставка мала чіткий антипутінський наратив, її годі було б уявити сьогодні. Парадоксально, тоді нікого особливо не дивувала присутність на ній української художниці.

Жанна Кадирова під час відкриття МСМ разом із Янеком Замойським вдалася до партизанщини на тротуарі під новим приміщенням, чим нагадала про війну, що триває. Її прізвище є і на виставці Кахідзе в роботі «Дані», частина якої присвячена художникам і воєнним фінансам. Там подано інформацію, що від початку війни Кадирова передала на потреби української армії 300 тисяч євро.

Схожі процеси переосмислення понять стосуються й історії мистецтва. Саме закінчилася подорож кількома європейськими містами блискучої виставки «In the Eye of the Storm», присвяченої мистецтву модернізму в Україні в 20 і 30-х роках XX ст. Ця виставка не лише окреслювала образ мистецтва в Києві, Харкові чи Одесі того періоду, але й розправляється з поняттям «російського авангарду». Воно десятиліттями існувало на Заході як термін, що включав також художників, які народилися і працювали в Україні. Я подумав про цю виставку, коли побачив свідоцтво про народження Кахідзе, яке вона розмістила в роботі «Все нормально?». Художниця звертає увагу на національність своєї мами, як її там записали — в офіційному документі її названо росіянкою.

З відкриття виставки "Рослини і люди" в галереї "Арсенал", Білосток. Фото: Ян Шевчик

Випадковість
Своєю назвою виставка завдячує делікатному малюнку на великому листі паперу, «Рослини і люди», з текстами українською і англійською мовами. Кахідзе в ньому говорить про те, що людство повинно шукати надію на тривалий мир у рослин. А також снує понадвидові фантазії, пишучи: «Я б хотіла, щоб наші бійці регенерувались, як рослини». Брати приклад із рослин не так просто.

Серед «Воєнних щоденників», під самою стелею художниця підвісила смужку червоного паперу з написом від руки: «Я досі жива тут, в Україні, але це випадковість» («I’m still alive in Ukriaine, but it is by accident»).

Переклад Олени Шеремет

Український відділ працює завдяки фінансовій підтримці Institut für die Wissenschaften vom Menschen, а також Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини.