«Україна, в яку ми повернемося, вже не буде тією країною, з якої ми поїхали", — каже Антоніна. Вона має рацію. Їй 68 років, і вона багато пережила.
Ранок суботи, а в Тбіліському дитячому клубі Happy Me щойно розпочалася зустріч українських мам. Сьогодні ми поговоримо про відмінності темпераментів дітей і дорослих. Разом зі мною у майстер-класах беруть участь восьмеро дівчат. У сусідній кімнаті граються їхні діти. Ми щойно закінчили заняття із зумби, спокійно випили кави, а зараз слухаємо Антоніну.
Усі вони втекли до Грузії одразу після початку повномасштабної війни. У когось тут є родина, у когось чоловік чи друзі-грузини. Однак у більшості не було іншого вибору. Грузія була найближчою країною, куди вони могли втекти з окупованих Росією українських територій. Вони з Херсона, Маріуполя, Дніпра, Бердянська. І вони пройшли через пекло. Моніка, полька, яка заснувала Kids Club у Тбілісі через кілька місяців після початку повномасштабної війни, розповідає мені про їхню евакуацію через окуповану Росією територію.
«У цих людей справді не було іншого способу втекти. Їхали чи йшли пішки через Крим, через так звані “ЛНР” чи “ДНР”, там їх чекали фільтраційні табори й блокпости, облаштовані через кожні десять кілометрів. Пам'ятаю дівчину, яка в березні йшла пішки з Владикавказа до кордону з Грузією. Це близько тридцяти кілометрів через гори. У шльопанцях і з пакетом. Росіяни вивезли її в місто, залишили без грошей і без телефону».
Це лише одна з історій. Є ще багато. Про зґвалтування, приниження, хабарі, крадіжки, знущання. У 2022 році до Грузії потрапили 197,5 тисяч людей з України. Не всі залишилися. Для більшості Грузія була просто зупинкою перед продовженням подорожі. Нині там проживає близько 27-28 тисяч громадян України, в основному жінки з дітьми.
Антоніна з онуком дісталася Грузії менше ніж через місяць після нападу Росії. Війна для неї не стала несподіванкою. Вона навіть трохи підготувалася до цього, склала найнеобхідніше, купила сухпайок, зібрала документи. І чекала.
«Одразу після Нового року я сказала рідним, що буде війна. Вони лише покрутили пальцем коло скроні, – каже. – Це інтуїція. Вона мене вдруге попередила, але тепер я вирішила до неї прислухатися».
Вперше Антоніна відчула, що щось трапиться, у лютому 2014 року. Зимові Олімпійські ігри в Сочі були в розпалі, і вона спостерігала за ними зі свого будинку в Сімферополі.
«По телевізору показали Путіна. Його обличчя мало такий вираз, що мене аж пересмикнуло. Тоді я подумала, що ось-ось станеться щось погане. І справді, невдовзі у Криму з’явилися зелені чоловічки, які захопили владу. Їх було небагато, але все пройшло швидко. І без жодних емоцій».
Антоніна була впевнена, що світ цього не допустить. Вона навіть заклалася з подругою на ящик шампанського, що до осені все повернеться. Так те шампанське досі й не випили. Перші півтора року було не так вже й погано. В обігу були одночасно гривні та рублі, можна було користуватися українськими документами та їздити до Києва. Потім справи погіршилися.
«Я працювала у фонді, який займався протидією торгівлі людьми, і часто перетинала кордон. Щоразу доводилося пояснювати, чому я туди їду і чому в мене немає російського паспорта».
Вона не хотіла його оформлювати, але з часом жити без нього ставало дедалі важче. Без документів неможливо було ні знайти роботу, ні звернутися до лікаря, ні скористатися багатьма послугами, ні навіть встановити лічильник газу.
«А потім повідомили, що люди без російського громадянства не можуть володіти нерухомістю в Криму, а те, що їм належить, буде конфісковано. Дачу за містом я переписала на доньку, але документів так і не зробила. Я зламалася лише тоді, коли з’явився ризик, що мені не виплатять пенсію».
Але це було ще не найгірше. Найгірше – це люди навколо, які почали швидко змінюватися. Їм заблокували українські програми і транслювали лише російську пропаганду.
«Вражає, як це спрацювало. Дійшло до того, що я почала уникати старих друзів, бо вони буквально повторювали фрази з телевізора. Лише сьогодні я розумію, на чому тоді зіграли росіяни. Сказали, що ми кримчани, а не українці. І що це інша категорія людей. Правда в тому, що Крим ніколи не був глибоко українським. У нас були українські паспорти, але ми були автономією, чимось окремим від України. І це спрацювало. Частина кримчан відвернулася від України».
Про це трубили в російських ЗМІ, навчали в школах. Коли Росія анексувала Крим, Георгій, онук Антоніни, якраз пішов у перший клас. На початку дітей його класу запитали, хто з них українець. Він єдиний підняв руку. Через деякий час його довелося перевести в інший заклад.
«Це було нестерпно. На кожне свято діти у військовій формі повинні були співати патріотичні пісні, пов'язувати помаранчево-чорні георгіївські стрічки і декламувати вірші на честь Путіна. У такі дні ми намагалися залишити дитину вдома. Він сам казав, що почувався там білою вороною.
Тоді родина вирішила, що в 9 клас він піде уже в Києві. Антоніна виїхала з Криму з онуком у вересні 2021 року. Зняли простору квартиру, бо навесні до них мали приєднатися дочка, чоловік і онука. Вони згорнули всі свої справи в Сімферополі, щоб спокійно почати нове життя в Києві. «Але почали нове життя в Тбілісі», — каже вона.
Це було непросто. Крім українців, які тікали від війни, до Грузії ринули росіяни, які намагалися уникнути мобілізації та переслідувань. Вони сунули цілими натовпами. Лише у 2022 році кордон із Грузією перетнули майже 1,5 млн росіян. Не всі залишилися, для когось це була просто проміжна зупинка. Але вони зчинили великий ажіотаж на ринку житла. Ціни на оренду за ніч зросли на 300-500 відсотків. Грузини вигнали наявних орендарів, тому що на росіянах було легше заробити, а росіяни брали все за будь-яку ціну. Також зросли ціни на продукти харчування, побутову хімію та життя в цілому. Так, у Грузії було зафіксоване економічне зростання, але воно було штучним і неінклюзивним. Це торкнулося лише трьох, може, п’яти відсотків громадян.
Росіяни також швидко зорієнтувалися і почали діяти. Кафе, клуби, ресторани та громадські організації, що збирають довкола себе російську діаспору, почали з'являтися як гриби після дощу. Росіяни навіть винайшли для себе термін «релоканти». Вони не хотіли бути звичайними біженцями, воліли думати, що переїхали зі своєї країни на деякий час. Їм повелося досить добре. Вони відкрили в Грузії понад 30 тисяч компаній, багато з яких за вигаданими адресами. Іноді під однією назвою існує до 1500 різних організацій. Компанії, зареєстровані на росіян, на сьогодні становлять 8 відсотків усіх підприємств, що працюють у Грузії, а в країні проживає понад 60 тисяч російських «релокантів».
«А до всього цього ще ми. Тікаєш від росіян, і раптом вони всюди. Майже всі навколо говорять російською. Смітять грошима, сидять в дорогих ресторанах, п'ють вино, сміються і веселяться, ніби нічого не сталося. Для нас це був кошмар. Імперськість була помітна в кожному їхньому русі, в кожному погляді», – каже Антоніна.
Це не просто лякало. Грузія не була готова до прибуття біженців з України, а уряд не поспішав їм якось допомагати, хоч і знав, що їх стає дедалі більше.
«Сказати, що це був хаос, — нічого не сказати», — згадує Моніка, засновниця дитячого клубу. – Як експати із західної Європи, ми почали організовуватися самостійно. За допомогою посольств ми збирали гуманітарну допомогу та займалися наданням базової допомоги українцям, які вже приїхали: проживання, харчування, одяг. Ці люди справді опинилися у складній ситуації. Вони приїхали в чужу країну, не розуміли мови, не мали уявлення, куди йти і в кого просити допомоги. Уряд спочатку нічого не зробив».
За власні кошти створили сайт dopomoga.ge та оголосили збір. Грошей не було. Нарешті на допомогу прийшла міська рада Тбілісі, яка запустила програму безкоштовного житла для біженців з України. З лютого до кінця липня 2022 року в готелях за кошти міста зупинилися 2300 громадян України. Місто також забезпечило безкоштовний громадський транспорт, вхід до музеїв і театрів, доступ до шкіл і дитсадків.
«Але така програма була лише у столиці, — каже Моніка. – Жодне інше місто Грузії не надало їм безкоштовного житла. На початку за українців у Батумі платила одна з опозиційних партій, не буду розкривати її назву, політики просили про конфіденційність».
З 1 серпня 2022 року до допомоги долучився уряд Грузії. Він почав виплачувати допомогу на житло в розмірі 300 ларі (приблизно 435 злотих) на місяць на сім’ю та допомогу в розмірі 45 ларі на особу (65 злотих). Її могли отримати одинокі та багатодітні матері, люди з інвалідністю та пенсіонери. Таким чином, біженцям з України надавався такий же державний захист, як і внутрішньо переміщеним особам з Абхазії чи т.зв. Південної Осетії. Але коштів на всіх не вистачило. У 2022 році допомогу від уряду отримала 4881 особа.
«На щастя, були міжнародні гуманітарні організації, які надавали фінансову допомогу з самого початку», — каже Моніка.
Дитяча творчість Kids Club "Happy Me" у Тбілісі, фото зі сторінки проєкту
На допомогу також прийшла опозиція, яка допомогла Моніці організувати приміщення для дитячого клубу та склад для гуманітарної допомоги. «Ми відкрилися в будівлі центрального вокзалу у величезному приміщенні, — розповідає вона. – У нас не було фінансування, всі працювали безкоштовно. На щастя, нам не довелося платити ні за приміщення, ні за комунальні послуги. Партія взяла це на себе. Коли згадую, то важко повірити, що це сталося».
До них приходили діти, чиї матері почали працювати і не мали на кого їх залишити. Найменшому було 1,5 роки, старшому 7 років. «Вони часто приходили голодними, вдома не було чого їсти», — каже Моніка. – Щодня ми купували їм хачапурі, щоб з’їли щось тепленьке, а фрукти брали у торговців на базарі і якось перебивалися”.
Згодом клуб почав виконувати ще одну функцію. По суботах до нього приходили матері з дітьми, щоб провести час разом. Організовували заняття з танців, співу, ліплення з глини та малювання. Для Антоніни Kids Club став чи не другою домівкою. «Це було перше місце, де ми опинилися серед своїх», — каже вона. – Спочатку всі були налякані та розгублені. Буття разом нам дуже допомогло. Ми створили щось на зразок діаспори, такої собі взаємодопомоги. З часом ми заспокоїлися, виплакалися й почали жити. Деякі з них переїхали в інші країни, але ми тримаємо зв’язок».
У приміщенні вокзалу клуб міг працювати лише до лютого цього року, потім організаторам довелося переїхати в інше приміщення. Партія досі підтримує їх фінансово, Моніка теж запустила фандрейзер і збирає пожертви, але потреби не зменшуються. Їм ледь вистачає на оплату оренди та невелику винагороду опікункам. До того ж, законодавство в Грузії змінилося і невідомо, як довго клуб зможе існувати за такими правилами.
Закон про т. зв іноземну агентуру ще називають «російським», бо зроблений за їхнім зразком. Це стосується всіх неурядових організацій, які щонайменше на 20 відсотків фінансуються з-за кордону. Як влада ставитиметься до них найближчим часом — поки невідомо. У Грузії наближаються парламентські вибори, від яких залежить майбутнє країни та її міжнародна орієнтація. У разі перемоги опозиції є шанс повернутися на європейський шлях і скасувати закон. У разі перемоги правлячої партії Грузія, ймовірно, повернеться в обійми Росії, а неурядові організації, такі як Kids Club, з часом припинять своє існування.
Біженці з України дивляться на все це з тривогою, дедалі більше шоковані курсом, який обрала грузинська влада. Передвиборчі білборди правлячої партії «Грузинська мрія» показують зруйновані війною українські міста чи громадські об’єкти на контрасті з краєвидами з Грузії з гаслом: «Ні війні! Обирай мир!»
«Ніби це ми самі вибрали війну, — каже Антоніна. – Ця кампанія – як плювок в обличчя. Неймовірна підлість. Як можна будувати свій бізнес на чужій біді? Думаю, за цим стоять російські пропагандисти».
Вона не єдина, хто так думає. Цю думку поділяють і деякі грузинські політологи та аналітики. Але кампанія справді діє ефективно, викликає страх. Крім того, «Грузинська мрія» почала залякувати війною ще в лютому 2022 року. Тодішній голова правлячої партії, а нині прем’єр-міністр Іраклій Кобачідзе почав розповідати історію про загадкову організацію, яку з часом назвав «Глобальною партією війни». З самого початку було незрозуміло, хто входить до неї, але було відомо, що вона нібито хоче втягнути Грузію у війну з Росією і відкрити другий фронт на Кавказі.
З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну уряд Грузії почав дедалі більше дистанціюватися від Європи та поглиблювати відносини з північним сусідом. Грузія не назвала війну війною, уряд не ввів санкції проти Росії, а навпаки – почав з нею торгувати і допомагати обходити санкції. Він також погодився відновити авіасполучення з Росією, ухвалив два закони, скопійовані з російського (про так званих іноземних агентів і про так звану ЛГБТ-пропаганду) і скоса дивиться на грузинів, які вирішили воювати на боці України в Грузинському легіоні.
Але водночас уряд годує надіями громадян, що у 2030 році Грузія стане членом Європейського Союзу. Він ігнорує той факт, що Європа перервала всі переговори на високому рівні з грузинським урядом і заморозила гроші, призначені для цієї країни.
Зате з Москви летять схвалення, щораз тепліші слова та пропозиції допомоги, якщо буде потрібно і якщо якісь «зовнішні сили» захочуть вплинути на результати виборів у Грузії.
І цього Антоніна боїться найбільше. Що росіяни приїдуть «допомагати» грузинам, бо їхні війська лише за 60 км від Тбілісі. І що звинувачуватимуть українців у «організації» Майдану в Тбілісі зі своїми жовто-блакитними прапорами.
Переклала Віра Балдинюк
Український відділ працює завдяки фінансовій підтримці Institut für die Wissenschaften vom Menschen, а також Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини.
Numer wydania
397
Data
październik 2024
Альона Каравай
