[курасан]
Нещодавно – в телефонній розмові з подругою – я згадала деталь щодо затримання, яку ніколи до того не згадувала. Я загалом нечасто згадую про ту подію. Декілька років інтенсивної терапії, підтримувальні практики самозцілення, професійні навички тренінгів, оточення і, звичайно, величезна кількість інших травматичних подій, враз із абсолютною недовірою до органів влади і правосуддя в моїй країні, – усе це дуже добре, навіть професійно заступило, витиснуло і частково зцілило цей досвід. Дало змогу жити далі, жити якісно, наскільки це можливо посеред Третьої світової. Знаю, що ми її ще так не називаємо, але ще назвемо. Колись ми і війну Росії проти України називали «операцією», а зараз часто титулуємо її «конфліктом». Конфлікт у мене з мужчиною із сусідньої квартири, який часто бухенький засинає на сходовій клітці, перекриваючи вхід до орендованої квартири на Русанівці. А це – війна, а не конфлікт. Хоча міжнародній спільноті дуже незручно вживати таке слово, бо воно своєю суворістю перешкоджає економічним контрактам та імпотентній геополітиці.
Мені також перешкоджає запах сечі в під’їзді, тому в мене «конфлікт» із Тарасом Степановичем. Якось ми провели разом ранок у бомбосховищі. Тоді я щойно переїхала з Берліна до Києва і вперше (утім, і востаннє) спустилася в укриття. Ми там сиділи вдвох. Тарас Степанович представився і запропонував мені «курасан», знаєте, з такою злегка бодунною галантністю, яка притаманна населенню постіндустріальних містечок. Минуло кілька днів і в якійсь із розмов зненацька з пам’яті вивалилася дискета зі спогадом про полон. Для тих із вас, хто запідозрив, що слово «дискета» – це щось із часів ICQ і «Волков Командер», то саме так – це старовинний цифровий носій із дуже маленьким обсягом. Я почала розглядатися навколо спогадів у пошуках флопіка (так називався дисковод для дискет), щоби продивитися цей неочікуваний архів.
Стою у ванній своєї подруги, до якої вдалося добратися після втечі, у долоні – кульочок із крихтами і маковим зерням. Там була булка, круасан? Я з’їла ту булку? Не пам’ятаю. Коли того ранку я сіла на переднє крісло маршрутки, хтось просунув цю макову булочку у вікно. Уривками пригадую, як піднімалося сонце, пригадую, як дивлюся на свою руку з цим… пиріжком у пакеті. Пам’ятаю синю цибулю і бичків, розвішаних вздовж дороги. Пам’ятаю, як постукала у двері Даші й сказала їй: «Ні про що не питай». Не знаю точно, скільки я не їла. Їжа тоді мене цікавила найменше. Пити дуже хотілося. Вони декілька разів заносили в камеру воду, переливали перед обличчям в кружку і відставляли на стіл. Я ніколи не думала, що спрага – настільки підступна сука, яка здатна перетворити тебе на когось, кого ти зовсім не знаєш.
[сестрівщина]
Давайте тоді, напевно, з самого початку, бо міста, в яких ти не був, не тиснуть на тебе окупованими руїнами, а люди, яких ти не знаєш, для тебе не існують. Я народилася і виросла у гірничому селищі на Донеччині, на батьківщині моєї бабусі, яку я називаю матівщиною або матусівщиною, бо батьківщина батька – на Бесарабщині. Коли мені було дванадцять, батько переїхав до Криму, і моє підліткове дозрівання на канікулах проходило вже під літнім ялтинським вайбом. Чи були батьки офіційно розлучені, я не знаю, але тато вертався зимувати щороку на Донбас, а ми всі час від часу приїздили до нього на море. Навчалася я у Харкові, де, як мені здається, найактивніше формувалася як особистість, тому Слобожанщина з часом стала для мене сестрівщиною і братівщиною.
Мені дуже пасувала оця модерністично-андеграундна енергія Харкова, який постійно ворушився, експериментував, помилявся і вибачав. Я з дитинства була одночасно відважною і вразливою, допитливою і впертою. В хлопцях ці якості зазвичай цінувалися, а про таких дівчат часто казали, що «у неї складний характер». Я справді багато років думала, що у мене оцей загадковий «складний характер», і, напевно, саме війна допомогла зрозуміти, що це не про складний характер, а про те, що він просто є. Як і всьому нашому поколінню, моя прабабуся залишила мені трансгенераційну травму насилля, покритого хворобливо-викривленими поняттями «традицій». Вона залишила нам із мамою травму війни, колективізації і трьох Голодоморів, з яких ми говоримо тільки про той другий. Покоління моєї матері стало поколінням уникання, самотнього переживання травми. Покоління мовчання. Десять років тому мені було 27, тоді цінності трансфеміністичної революції разом з новою етикою комунікації, емансипацією, надією на справедливість і видимість тільки почали просочуватися в реальність мого покоління. І десять років тому, коли мені було 27, на нас напали росіяни, в моїй країні почалася війна. Але це було настільки давно, що я вже не дуже пам’ятаю, у що саме я вірила до війни і яку незручну трансгенераційну спадщину готувалася перейняти.
[зажигачка]
Точно знаю, що календар дат і подій дуже ущільнився після 21 листопада 2013-го. Швидко прийшло усвідомлення, що країна, яку ти не знаєш, виглядає не так, як ти хочеш, і в екстремальних умовах стрімко розумієш, хто є хто. Тридцяте листопада – концентрація гормонів у крові, які не дали спати, потяги до центру, холодні ночі на тих самих місцях, що й у 2004-му, далі лютий і його вісімнадцяте й дев’ятнадцяте – різке дорослішання. Місця в пам’яті з кожним зітертим зі степу містом і селом за ці роки ставало менше, але тіло пам’ятає. Нагадує фантомним відчуттям човгання зіпсованої запальнички по кінчику великого пальця.
Майже повністю ампутований спогад обморожених, поколотих, обвітрених долонь, запах стерильних бинтів, воску і газу. Після перших плям чужої крові на куртці, після першого, (тоді ще дуже поверхового) розуміння свідоцтва масової смерті люди почали нести квіти і свічки, пізніше вночі – фотографії і речі. Підсвідомість пручалася відчаю як могла: сортувати, запалювати свічки, що гаснуть, поправляти погнуті пелюстки гвоздик, знову запалювати свічки, що гаснуть, перекладати квіти, громадити з бруківки обеліски, сортувати, знову запалювати свічки, що гаснуть. Зупинитися не те щоб було неможливо, радше було незрозуміло навіщо, що далі і навіщо це «щось далі». Дрібний дощ, нелихий тихий вітер і клубок у горлі. Непідхожий одяг ставав мокрішим. Спина нила. Пальці коцюбли. Хтось підійшов і турботливо забрав із моєї руки запальничку на кремені й вставив запальничку на п’єзо. Тоді я щойно почала говорити українською, але деякі слова залишалися «тутешніми». Запальничку ми називали «зажигачка» – російський початок, українське закінчення. Трохи як моє життя. Я запалювала свічки і думала про це слово, думала про нові слова у своєму особистому словнику або про матеріалізацію значень старих слів. Думала про «брущатку», перекладала її у голові й руками на «бруківку». Думала про хризантеми, перекладала їх від свічок до портретів. Уночі великий палець уже не слухався, я почала натискати вказівним лівої руки. Бруківка булькнула на дні уяви. Було відчуття, що нічого страшнішого з нами вже не може відбутися.
Зранку 20 лютого почалася війна. Збройні сили РФ вперше незаконно перетнули державний кордон українського Криму.
[вервечка]
Я нечасто розповідаю про те, як мене затримали, не тому, що це незносний біль, а тому, що це лише один із ваговитих епізодів залізоплетіння на цій десятирічній вервечці.
Перші декілька років після затримання я взагалі про це ні з ким не говорила, не зверталася до правоохоронних органів, не ділилася з близькими. Думаю, що моя посестра, до якої в Харків я чомусь поїхала після звільнення, хоча сама проживала на той момент у Львові, – вона багато зрозуміла, але не стала питати. Я дуже ціную це мовчазне непитання. Коли ми за два роки до того ховали маму, багато жінок приходили в дім і мовчки починали прибирати, готувати, щось переносити, витирати, різати, прати, складати і розкладати. Я ніколи не вміла описати цю німу степову емпатію. Така вперта, дієва енергія. Без фраз на кшталт «Ти завжди можеш на мене розраховувати» або «Звертайся, якщо що». А просто отак прийти і почати робити, не чекати запрошення, не чекати подяки. Мовчки, суворо, дієво співчувати. Можливо, ми тому так сильно і подружилися: я з Донеччини (наполовину – із західної Одещини) з Дашою з Полтавщини (а як виявилося нещодавно – то з Черкащини), бо вона проявляла цю сестринську дієву небайдужість. І хоча мене часто дратувало невміння розмовляти, брак аналітичної комунікації, брак уміння ставити незручні й необхідні запитання, але і в той день вона не стала питати, просто стала поруч – стала тихим хребтом і опорою.
Час пандемії був найщасливішим за роки війни. Саме тоді з’явився простір відплакати, відгорювати загибель мами, втрату дому, втрату друзів, часткову втрату права на пам’ять. З’явився простір роздивитися уважно свою потріскану реальність. Практики самозцілення, довгі розмови з посестрами, робота з психотерапевткою почали розплутувати це скуйовджене кубло на окремі епізоди досвідів. Поступово виявилося, що найстрашнішим із них були не допасовування в серпневому степу відірваних ніг до тіл, не катування при затриманні, не поховання найріднішої людини під обстрілом у наспіх виритій кривій могилі. Найстрашнішим днем цієї десятирічної війни для мене досі залишається 1 березня 2014 року. Все, що тоді сталося, мало колосальний вплив на сьогодення. А все, що тоді не сталося, має ще більший вплив.
Злюся, що значення Харківського, Сєвєродонецького, Краматорського, Донецького Майданів не описано достатньо, недостатньо вшановані їхні/наші Небесні Сотні. Але це – саморефлексійна злість, бо я теж зробила неостатньо, щоб ці історії звучали, розслідувалися, були почутими. Спочатку ми боялися говорити, бо в лікарнях активістів калічили, а довіряти харківській міліції було тоді безрозсудно. Час летів, за березнем був майданний квітень у Донецьку, трансформація культурного центру «Ізоляція» в катівню, перші добровольчі формування, і зріти треба було настільки інтенсивно, що простору на обробку тієї реальності не залишилося.
На Харківському Майдані нас били ногами, волочили через площу за волосся, обливали зеленкою, харкали в обличчя, ламали ребра, паплюжили прапори, палили книги, ставили на коліна, щоб «отучіть любіть всякоє укрАінскає». Але ефект виявився протилежним. Так, було страшно. Страшно настільки, що всі наступні досвіди війни й окупації постійно прагнуть у голові просочитися крізь це першоберезневе порівняльне сито. Але страх поступово трансформувався в стійкість, втомлену зрілість і злість. І тепер мені подобається бути злою та зі «складним характером». Не розгубленою та заляканою дівчинкою, а злою, впертою і незручною дівчинкою, нехай і з тріщиною в ребрі. Що ближче я це приймаю, то краще сплю.
Мені не дають спати вночі лише дві речі. Перша – думки про дім. Я уявляю його закутки, проходжу очима кожну кімнату: залишений на столі стакан із просом, накритий капроновою кришкою з діркою для свічки, щоб не жерли миші, бабусині вишивки в рамках під склом на стінах, татові картини, намальовані ним портрети нашої родини. А особливо – весняний пейзаж хати з молодою каліровкою в рожевому квіті, який висить над старим холодильником, що останні роки до окупації не давав мені спати. Заводився посеред ночі, наче погано сконструйований винищувач, який от-от вибухне і розлетиться на алюмінієво-нікелеві уламки. Маю надію, що цей старий, заіржавілий «Донбас» (так називався бабусин холодильник) тепер не дає спати хоча б одному з окупантів, які оселилися в моїй хаті. Маю надію, що він будив їх серед незатишних лютневих ночей палаючої у протистоянні прифронтової Донеччини. Маю надію, що зараз він хапає їх за горло посеред сну і залазить кошмарами відірваних ніг у їхні голови.
Тепер дім – за «лєнточкой». А перші вісім років війни він стояв, як і сотні інших, на цій сірозонній вервечці. Кожного разу, коли я приїздила, дім просив мене забрати з себе родинні альбоми. Багаторічне тиняння по чужих квартирах, містах і країнах змушувало мене повторювати собі: «Лєнуль, давай ще трішки попрацюємо, піднакопичимо, придбаємо якесь хоча б мікрожитло – і тоді перевезем і фотографії, і картини, і вишивки…».
Кожного глибокого вечора, кожного важкого ранку, ще до того, як я розплющу очі, мені під повіки приходить дім: вишитими фіранками, пощербленою братовою кружкою з написом «пошлим» шрифтом «Я люблю Сімєіз», старою швейною машинкою, на якій бабуся вчила мене шити фартухи, а потім я шила на ній балаклави; липневим пухом тополь по кутках веранди, розписаними горщиками із пересохлою землею, яка досі навіщось тримає собою засушене бадилля давно мертвих фіалок і гібіскусів.
Друга річ, яка не дає мені спати вночі, – запах слини. Коли нас як активістів Харківського Майдану виводили з ХОДА, тієї першоберезневої неділі, окрім побиттів і приниження, проросійські місцеві активісти і завезені з Росії тимчасові «житєлі города» плювали в нас. Після того як горезвісний минулий мер Харкова під час промови на святкуванні Масляної підштовхнув проросійський натовп до штурму будинку адміністрації, вони розтрощили вікна та двері й почали витягати активістів, яких того дня, на жаль, було дуже мало, щоб чинити спротив. Ми з іншими волонтерками спочатку заховалися на останньому поверсі будівлі, де намагалися спалити свої бейджі та списки з даними. Але озвірілі антимайданівці вибили двері й почали нас гнати сходовою кліткою. Гнали з криками, як худобу. А ще вони, ніби виконуючи наказ, плювали. Кожен з цих чоловіків голосно втягував у горлянку повітря й вихаркував гнилий слиз нам в обличчя. Вони старалися харкати в очі і рот. Робили дуже схожі дії, так ніби це був добре відрепетируваний гепенінг. Деякі відтягували голову за волосся, або за капюшон куртки, щоб харкати прицільніше.
Ми бігли вниз волонтерською вервечкою, ще не знаючи, що вони побудували «карідор здаровья», по якому майже кілометр (і тут я, напевно, вперше пожалкувала, що Харківський майдан Свободи – отой славнозвісний «найбільший») волокли людей на колінах, закидували камінням і сміттям, били, знущалися і обхаркували. Мені пощастило, бо нас виводили не центральним, а боковим виходом і наш «коридор» сягав лише сотню метрів, ліворуч до «стєкляшкі». Переді мною йшла студентка, якій я викладала історію театру в Академії культури (на жаль, не пам’ятаю її імені). Коли один з них схопив її за шию, щоб плюнути, вона вирвалася, чим розгнівала цю істоту ще більше, і він вдарив дівчину в спину, межи плечі. Мені здалося, що прозвучав хрускіт. Цей звук заглушив усі інші. Далі, коли нас зігнали в коло і поставили на коліна, я майже не чула реву натовпу, бо у вухах хрустіло. Якась жінка в кремовому пальті, віку моєї матері, з перекошеною посмішкою херячила мене ногою в живіт, декілька людей були вже залиті зеленкою, у когось із голови лилася кров.
[корточкі]
Хтось поруч тоді прошепотів: «Нє стойтє на колєнях, садітєсь на корточкі». Я пам’ятаю юний тремтливий голос праворуч і те, як одну по другій витягла з-під себе ноги, як бурмотіла до себе: «Лєнуль, на картани, давай, тіхо-тіхо, нє бойся…». Пам’ятаю, як потім, піднявши трохи голову, я прошепотіла ліворуч наступному: «На корточкі, на корточкі, нє на колєнях». Хтось почав шепотіти вірш, я підхопила цю вервечку бубоніння. Ми тихенько бурмотіли гімн і «Червону руту».
Моє покоління – це онуки і правнуки тих, хто пережив Другу світову війну, рефлексуючи про яку, ми повторюємо: «Ніколи знову». Але моє покоління – це також покоління свідків війни в Афганістані, Ємені, Буркіна-Фасо, Лівії, Ірані, Сирії. Також моє покоління – це я і ми, які не відреагували достатньо на окупацію Ічкерії і війну в Сакартвело. Напевно, тому оце стояння на колінах посеред європейської площі, в оточенні університетських будівель інтелектуального, андеграундного Харкова здавалося крайньою абстракцією неможливого. Але не для всіх. Потім, ангажуючись у соціальні та мистецькі проєкти, спілкуючись із дослідницями і дослідниками, читаючи, я поступово почала бачити тяглість хворобливого бажання росіян відновити імперію, почала бачити зв’язок між шахтарськими протестами кінця 80-х і бажанням відділитися від радянського союзу і вимогами незалежності УРСР, зв’язок цих протестів зі студентською Революцією на граніті, Помаранчевою революцією, конфліктом навколо Тузли і в результаті – вбивствами під час Революції гідності.
Ціна зрілості виявилася високою. Окрім іншого – випалювання з себе меншовартості, турбулентна самоосвіта, зміна рідної мови на нову рідну мову, розрив усіх родинних зв’язків, зрада великого наративу, тотальна самотність, в якій грубим молотом кувалася самість.
До 27 років я соромилася свого походження. Бути людиною з Донбасу – це завжди трохи більше старатися, стежити за поведінкою, мовою, реакціями, щоб не створити приводів для інших «укотре переконатися» в нашій «недостатній українськості». Місцями це схоже на виклик бути жінкою в патріархальному суспільстві. Щоб тебе сприймали як рівну, треба завжди зробити більше і краще, не припускатися помилок, бути достатньо розумною, але не занадто, бути достатньо доглянутою, але не сильно гарною, бути мудрою, але вміти промовчати, коли мудрість загрожує чиємусь авторитету, бути витривалою, але не занадто мужньою, щоб бути достатньо жіночною, щоб не бути занадто впертою, але не безхарактерною, втім, і не вредною, з гарним почуттям гумору, але не сильно виділятися, і не губитися на фоні інших, але не перекривати нікого проявом «складного характеру».
Війна дала мені зрозуміти, що, попри змішане походження й набуті за життя переконання, я – дитина Донеччини, і я нарешті почала пишатися цим: своїм «степовим характером», своєю прямолінійністю, простотою, яку часто трактують як грубість, мовчазною суворістю і часто невидимою для інших – крихкістю. На одну восьму я «москалька», але від багаторічної люті в мені догорає і вже розвіюється попелом усе російське. Я люблю мої посадки і терикони, мої поля у вирвах, на яких тепер сотні років не ростиме трава, люблю мої чорні зоряні ночі, які ще десятки років смердітимуть гаром і витимуть іржавою арматурою розстріляних міст.
Я не дуже добре пам’ятаю події літа вісімнадцятого. Через те, що ті, котрі мене утримували, не давали мені перерв, несильно, але майже без пауз били, – деякі епізоди випали зі спогадів, деякі перемішалися з багаторічними кошмарами. Вони постійно повторювали запитання: «А Рассію любіш? А Путіна любіш? А Украіну любіш? А Аксьонова любіш? А Яценюка любіш? А Крим любіш? А Порошенка любіш?» – і так по колу десятки і десятки разів, і кожного разу один з них бив по обличчю, по вуху. Несильно, але методично. Серйозних наслідків не лишилося, єдине – я інколи прошу друзів зробити голосніше, коли дивимося фільм. Ну і часом дзвенить то в одному, то в іншому вусі. І неважливо, відповідала я «так», «ні» чи «не знаю». Я пробувала різні варіанти: довші, не по темі, віршовані, іншими мовами, пробувала мовчати. «Єщо попробуй. Найді, поіщі отвєт правільний». Усі відповіді були «неправильними». А коли один з них втомлювався бити, то інший починав пхати пальці мені у вуха, ніздрі, рот. Інколи перед цим колупаючись у себе в штанах, інколи колупаючись у моїх шортах. Я не дуже добре пам’ятаю більшість деталей, але дуже добре пам’ятаю запах слини. Такої ж гнилої, як і чотири роки тому на площі Свободи.
Але це було пізніше, це було в те літо, коли світ і, на жаль, частина українців, почали забувати, що у нас війна, почали називати це «конфліктом на Донбасі» від якого «втомилися». Я часто думаю: а якби росіяни напали в чотирнадцятому на Київ чи Луцьк, ми би говорили «у нас війна на Волині» чи «війна на Київщині»? Думаю, ні. Ми би говорили: «Війна в Україні». Чому оце «на Донбасі» з нами сталося? Як так вийшло, що я думала, ніби живу у південному степу України, а коли прийшла біда, виявилося, що для багатьох мій дім – це далекий острів? Питання риторичне і, напевно, в ньому багато болю і мало спокійного прийняття виважених чинників, утім, інколи воно все одно крутиться в голові.
За ці роки мій паспорт дуже часто був відкритий на сторінці з пропискою. На Харківському Майдані, щоб знизити інтенсивність ударів, треба було показати, що я «донецька», а не «бєндєравка». Це дивувало людей, змушувало навіть впадати в ступор: «Как так, вродє наша, а глупасті в галавє». У Львові мені одна пані не здала квартиру в сімнадцятому році через прописку, але похвалила за хорошу українську вимову. На той момент я два роки брала платні індивідуальні заняття з української. Під час допиту один з тих нелегітимних прикордонників, що постійно крутив мій паспорт у руках, раптом різко підвівся і сказав: «А-а-а… Так ми ж єщо мєстниє. А что ж ти такая прєдатєльніца?». Тоді він замінився з попереднім і почав трішки сильніше бити в живіт. Мені складно було набирати повітря, я присідала, він мене піднімав, знову бив і кожен раз повторював: «Вот ти прєдала дом родной. Дом родной прєдала. Встайом, встайом. Нєхорошая девочка. Прєдала дом родной».
На той момент війна йшла вже чотири роки. Для мене вона почалася навесні чотирнадцятого, десь за тиждень після горезвісного першого березня. На кордоні з Бєлгородською областю, біля КПП «Гоптівка», росіяни почали скупчувати військову техніку. В середині березня ми з трьома друзями-активістами на світанку вперше їхали до військових. Тоді ми вже трохи уявляли, як будувати барикади, робити коктейлі Молотова і швидко нарізати бутерброди, але що саме треба возити на передову – ще не знали, а про існування дронів і тепловізорів лише здогадувалися. Тому везли солоденьке, консерви, теплі шкарпетки і цигарки. А ще якось інтуїтивно подумалося, що треба нашити і привезти прапорів. То був ранок, коли ми вперше їхали в колоні з військовою технікою, коли вперше почали читати про те, де і які взагалі ми маємо в країні військові частини. На кордоні пахло страхом і відвагою, берці на хлопцях були максимально хріновими, рукостискання ніяковими, але теплими. Прапори розібрали одразу, швидше, ніж сигарети. Ніхто з нас не знав, як себе поводити, але всі вже розуміли, що почалася війна.
Далі по колу: переселенці на вокзалах, закупи на фронт, евакуація, пошук шкіл для релокантів, невдалі спроби бути корисною на фронті, проєкти про непочутих і незручних для материкової частини країни біженців і біженок, вигорання, переїзди, кляті феєрверки на день Харкова, кляті феєрверки на день Києва, кляті феєрверки на Новий рік.
[каштани]
Зараз ми живемо в нескінченному високосному лютому, а життя перших років війни було схоже на суцільну осінь: самотню, вітряну і мрячну. Або на спітнілий серпень кривавих котлів. До війни осінь була найщасливішим часом у моєму житті: я народилася в жовтні, і мій особистий рік починався і закінчувався серед золота кленів і покручених коричневими хворобливими плямами каштанів Донеччини. Зараз осінь – найсумніший час у моєму житті.
Ти загинула на моє тридцятиріччя і мій особистий рік тепер закінчується і починається поминальною вечерею. Тіло перевозити треба було через декілька блокпостів. Я була одягнена у твій плащ і ще біля моргу чомусь підняла із землі два каштани, поклала їх у кишеню. Кишені плаща були дуже глибокі, я намацувала пальцями всередині твої шпильки, ґудзики, старі серветки, скатане волосся, шуруп, сірники. На першому блокпості український військовий запитав: «Хто це?». Я сказала: «Мама». Він ще дещо додав. Я стиснула в кишені каштани, один з них хруснув. Я відчула шорсткість тріщини і почала шкрябати об неї великий палець, як два роки тому – запальничку на Майдані. Зараз, коли про це пишу, думаю, що ми досі вперто продовжуємо тиснути на кнопку запальнички у відмороженій правій долоні замерзлим і втомленим лівим вказівним, щоб далі й далі викрешувати вогонь для всіх, хто на щиті. Але вже без ілюзій, що минула ніч була найтемнішою.
Усю дорогу до цвинтаря я крутила каштани в кишені. Ховала тебе під обстрілами і крутила в кишені каштани. Тебе дуже любили і поважали, але майже ніхто не прийшов прощатися. Летіло над нами з Волновахи на Докучаєвськ. Я ні на кого не злилася, бо мені теж було страшно. Бо летіло. Земля лежала біля ями якась червона, глиняста. Чорнозему на Донеччині не так багато. Злилася з презирством тільки на родичів, які не приїхали. На твого брата рідного злилася. А може, і добре, що не приїхали. До повномасштабного ми з ними хоча б трохи спілкувалися, перевіряли, чи всі живі, зідзвонювалися на дні народження. А останні два роки не розмовляємо. І мені вже не болить. І я не злюся. Це як скидати мішки з піском з повітряної кулі, коли знижуєшся, бо закінчується тепло в парусині, а зовні занадто холодно. Інколи можна почути відлуння від глухого удару, але не побачити саме падіння крізь хмарові килими. Мої племінники, сестра, з якою разом провели все дитинство у бабусі, дядько, яким я захоплювалася малою, старші сестри – усі інфіковані рашизмом і всі приземлилися прямокутниками, набитими піском, десь достатньо далеко, поза моєю реальністю, поза нашим спільним майбутнім.
Минали місяці, я перекладала каштани в теплу куртку, потім – у весняний піджак, у літній кардиган. Вони були зі мною в полоні, я йшла з ними в долоні через Сиваш. Не бігла. Думала – стрілятимуть. Не вистрілили. Я тримала каштани в кишені на всіх кордонах, на всіх КПП, тримала їх, коли повернулася. Але зараз я їх відпускаю. Знаю, що дерева з цих каштанів вже не проростуть, але вони забирають із собою в гній, у землю, в попіл багато страху, сумнівів і болю. Дякую вам, мої каштани. У мене вдома вже десять років ходить війна. Усюди повторюю це: не два, а десять, десять, а не два. Вона лазить по моїх городах, спить брудними тілами в моєму ліжку, жере гнилим ротом з моїх тарілок, випорожнюється на мій жасминовий кущ під шовковицею. Війна застрягла клубком нерозірваних снарядів у кожному п’ятому дворі. Я з повагою ставлюся до економічних, політичних і соціальних проблем інших держав чи якихось окремих людей. Розумію деякі причини, чому світу складно було визнавати, що вісім років із мовчазної згоди суспільств росіяни вбивали і катували українців. Але інколи відчуваю, що ми занадто мало перепрошуємо один у одного, одна у одної, один у одної і одна у одного за всі непочуті історії, за стару і нову втому від війни, за те, що любимо халяву і хоча б раз брали чи давали хабарі. Я часто прошу пробачення у свого тіла, у своєї пам’яті, у своєї психіки за свою необачність, недалекоглядність, за те, що зрадила своїм переконанням. Зараз якщо не говориш відверто, вважай, що мовчиш. Мені здається, що це – ключова характеристика епохи.
[ніжність/бруньки/АR-15]
Коли мами не стало, тато почав частіше хворіти, і після якоїсь телефоннної розмови я подумала: «Добре, що я помилилася». Але тоді ухвалила рішення, що поїду до нього в Крим. Заборони туди їздити офіційної не існувало, але це було ментально неправильною поведінкою, яку я теж засуджувала. Коли громадяни України їздили на окуповану територію, легітимізуючи цю окупацію. На той момент я вважала так. Але мій страх знову втратити виявився сильнішим за мої ж переконання. І я досі не маю точних відповідей. Знаю тільки, що цей есхатологічний потяг був більший за раціо – побачити хоча б раз, нехай палаючий дім, але побачити, всмоктати шкірою запахи, почути знайомий хруст чи скрип хвіртки або підлоги. Повернутися. Повернутися додому. Я ухвалила погане рішення. Але ухвалила і їхала до батька. І коли я перетинала незаконний, нелегітимний кордон між Україною і півостровом Крим, мене незаконно затримали нелегітимні працівники нелегітимної прикордонної служби окупованого росіянами українського Криму.
Коли я пробую сконцентрувати в речення наші втрати, описати сама собі, що ж саме у мене відібрали росіяни за ці десять років, думаю, що це – простір для ніжності. Сама ніжність залишилася. Вона безперервно перетікає з люті в горе, потім знову в ніжність і назад по колу – в лють. А простору не залишилося. Так, глибинний, виважений гнів – це дар вільних, який здатен трансформувати провину, біль втрат і злість у дієву відповідальність. Але запах мертвих тіл у посадках без уцілілих дерев і мікроскопічний пил бетонних руїн знищених міст занадто липкими відбитками осідають на легенях. І простору на ніжність не залишається. Думаю, що колись в юності я мала привілей на пацифізм. Сьогодні я пробую втримати АR-15 і влучити в ціль. Важко, але треба вчитися.
Того гливкого літа 2018-го на початку допитів, коли я ще мала залишки асертивності й зухвалості, сказала: «Боріться з військовими, а не з такими дівчатами, як я». Минуло кілька незносно довгих годин тиску і приниження. Я пробувала вгадати, за що ж саме мене затримали: можливо, за активістську діяльність або за акції на підтримку полонених. Постійно повторювала про себе: «Що вони хочуть? Чому я? Як мені це потім пережити? Якщо зґвалтують, не впораюся, не переживу це». В якийсь момент один з них ударив засильно, другий зупинив його, почав доторкатися до мене, додаючи: «Такіх дєвочєк нє біть нужно, такіх дєвочєк нужно пєрєвоспітивать. Такіє дєвочкі хуже, чєм целая армія. Такіх дєвочєк нада ламать».
У мене є звичка – їсти навесні молоді бруньки з кущів і дерев. Я захоплююся історією, обрядами давніх слов’ян, досліджую нашу, на жаль, майже повністю знищену християнством спадщину. Бо відчуваю якусь теплу несправедливість, що античну культуру ми вивчаємо в школах та університетах: Фессалія і Пелопоннес, секрети давньої Еллади, еллінська архітектура і драматургія, афінська демократія, римське містобудівництво. Ми вслухаємося в поради Деметри, Аполлона й Афродіти та їхнє трактування Софоклом, Есхілом і Арістофаном, але дуже мало знаємо про Ладу, Ярила, Коляду і Живу, традиції спільного віче південних уличів і царицю Амагу, що врятувала Херсонес Таврійський.
Кожного разу, коли я їхала додому, намагалася хоча б на декілька хвилин зупинитися на семи вітрах Кремінної, побути з половецькими воїнками, в їхній тисячолітній тиші скласти руки долонями до неба на череві, постояти обличчям на схід.
Після допиту один з них відчинив двері й сказав: «Можеш ідті налєво. Там я нє знаю, что будєт. Но можеш ідті направо». Я пішла крізь ніч і Сиваш. Я не знала, чому мене відпустили. Я не боюся темряви. Але боюся бути неуважною до деталей, коли мої очі не здатні охопити простір. Боюся своєї нечулості. Нечулості до чогось конкретного. Такої зарубцьованої чулості під розтяжками, під шрамом перерізаної черевини. Я знаю про себе, що я уважна до людей, до їхніх голосів і травм, але до якоїсь певної межі. Звичайно, не йдеться про хамство, тут ясно, що або ігноруєш, або, коли не вистачає балансу і ресурсу, – реагуєш, розплескуючи свою енергію. Ідеться радше про темні плями, або навіть світлі плями в цій темряві, трохи як більмо, пелена на оці. Там, де обпечено, стає не видно. І я боюся цієї своєї нечулої сліпоти. Але саме вона допомагає зрозуміти, в якому місці всередині мене самої варто підсвітити. Ну, і ще я боюся в темряві мін у наших лісах. Але мін я боюся і вдень.
Спочатку я йшла дуже повільно. Мій мозок грав зі мною в дуже неприємну гру, він переконував мене, що варто подумки попрощатися з усіма і подякувати за життя, підкидав кадри з фільмів: якщо влучить у голову, якщо влучить у грудну клітку. Тепер, коли я повільно ходжу в темряві (навіть по квартирі), інколи мені може здатися, що я відчуваю солоний запах Сиваша в повітрі та чую горлання цвіркунів.
Потім, коли я зрозуміла, що за мною ніхто не йде, що я пройшла достатньо далеко, – почала трішки бігти. Рухалася я незграбно, як щойно народжене теля, – від спраги і втоми. Підбігла до наших прикордонників, почала розповідати, що сталося, мене перебили, сказали, що я сама винна, що «поперлася туди». Я знаю, що не винна, а відповідальна, але замовкла. На декілька років. Мені було треба пройти довгий шлях самопідтримки всередині себе. Ніби більш-менш вдається. Ці 10 років я на ментальному, інтелектуальному і фізичному пограниччі, яке руйнує, підтримує, рве, будує, зцілює, роздроблює, зраджує, чекає, гарчить, забороняє, підтримує, мовчить і вдивляється в хребет зсередини.
По моєму городу вісім років війни йшла межа між Україною і незаконним утворенням. По моєму родинному столі прокопана траншея між моїм громадянським вибором і переконаннями більшості членів і членкинь моєї величезної родини. За ці роки я змінила десятки міст, багато країн і провела на кордонах сотні годин. Сотні самотніх годин. Мені подобається думати, що я тоді вижила і пройшла тим присиваським степом, бо мала всередині свою Амагу. Мені подобається думати, що це історія про дівчину, яка пережила декілька (для когось – незносно багато) травматичних подій. Про жінку, яка потроху вчиться шанувати свої шрами, вчиться проживати горе й оплакувати втрати, про жінку, якій дуже багато чого не вдалося і про жінку, якій вдалося дуже багато. Про жінку, яка не носила під серцем дитя, але носить два зламаних ребра. Про жінку, у якої не болять ці два зламаних ребра, але болить щось схоже на совість, чи радше відповідальність, що тисне, підштовхує до дій, які для тих, хто вважає, що ця жінка пережила незносно багато, – безрозсудні. Ця історія – про дівчину, яка втратила рідних, яка втратила дім і материнську мову. Про дівчину, яка набула однодумиць і однодумців, знайшла нову реальність і посестринську, побратимську мову. Це історія про дівчину, яка вже не дуже пам’ятає, ким вона була і про що мріяла до війни, яка знає, що не буде ніколи так, як було раніше, і що попереду багато роботи. Це історія про дівчину, яка закочує рукава.
Зараз я їду у свою останню юність на моє пограниччя, тримаючи в руках декілька кілограмів заліза, щоб захищати наш дім. Звичайно, що джерел про наші давні звичаї і обряди дуже мало, але в деяких із них я зустрічала, що предки часто навесні очищували та відновлювали організм «розгрузками» – те, що потім ми назвемо «постом». Одна з дій – це їсти молоді бруньки. Брати силу землі, силу весни, всотувати її юність кожною клітиною. Біля окупованих Ясинуватої і Волновахи, на захід від мого селища, є Великоанадольський ліс – один із найбільших у світі штучних лісів. У ньому, біля музею лісничого училища, стоять кам’яні баби, в колі. Навколо них ростуть вільха, глід, терен і дуби.
Сьогодні я видихаю глибинний гнів залізом, разом з іншими в одному напрямку, щоб повернути вкрадений у нас простір для ніжності. Крони дерев на лінії зіткнення вже десяту весну обвуглено стирчать, ніби хтось із тої сторони землі ніяк не навчиться малювати, і від утоми й роздратування штрикає наточені олівці обпаленим графітом до степового неба. Може, не цієї весни, може, і не наступної, але закінчиться лютий, нові бруньки вилізуть, і я приїду до своїх степових баба, знайду дерево терну і з’їм.
Цей текст є частиною книги «Жити попри все. Розповіді жінок про війну, 2014 та 2022». Книга створена з ініціативи «Східноукраїнського центру громадських ініціатив» за підтримки Фонду «Партнерство за сильну Україну».
Український відділ працює завдяки фінансовій підтримці Institut für die Wissenschaften vom Menschen, а також Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини.
