В Українському домі в Києві дивлюся виставку «Боривітер» – першу в історії ретроспективу творів Алли Горської. Українська художниця з покоління шістдесятників, дисидентка, харизматична лідерка свого середовища, а також – джерело турботи й опори для тих, хто потребували підтримки. Вона не боялася допомагати – збирати кошти на підтримку родин політичних в’язнів, писати листи. Можна лише спробувати зрозуміти з погляду сучасних реалій, що в обставинах радянських репресій, переслідувань і ув’язнення ніколи не йшлося про «просто» листування. Аж надто багато значить лист, отриманий в’язнем від когось із дорогих друзів і подруг – лист із волі.
Я вдивляюся в роботи Алли Горської. Читаю автографи в куточку кожної з них. Це щоразу незмінно розставлені літери: «Агорська». Наступного дня десь у довгому корку, поки намагаюся кермувати й просуватися містом, у пам’яті знову спливає це слово. Агорська. Агора. Особливий простір античного полісу. Його розуміння можна було би обмежити звичною сучасному туристичному оку табличкою «Площа Ринок», типовою для будь-якого європейського міста. Але агора є чимось більшим. Ідеальне третє місце, простір публічного життя, що збирає людей у полілозі, в дискусії, в пошуках вирішення того, що вирішити потрібно. Простір мітингів? Ненасильницького супротиву? Не певна, чи саме так це сприймалося в античні часи… але, здається, саме так образ агори можна сформулювати – принаймні, вдома, в рідному українському культурному контексті. Або нехай, звузимо фокус: саме так образ агори уявляю я.
Не знаю, чи «Агорська» як автограф на кожній з картин Алли Горської є натяком, ключем, посланням. В радянські часи античні контексти толерувалися, як і всякий фольклор або переосмислення народних мотивів різних культур, це була доволі спокійна та безпечна гавань. Однак може виникнути питання, наприклад, про те, чому в часи СРСР жодного разу не видали перекладу цілком невинної драми Евріпіда «Іфігенія в Тавриді» – цей текст українською з’явився аж 1992 року. Можливо, через те, що в радянській Україні не могло відбуватися нічого античного, глобального, всесвітньо відомого, особливо в Криму, котрий нібито «завжди був російським»? І тепер я не можу не думати про Аллу Горську як про людину-агору. Агора, якщо продовжити цей вільний політ асоціацій, є простором цілковито антитоталітарним, місцем розмови, діалогу. Харизма художниці працювала як магніт, притягуючи людей, витворюючи з них спільноту. Можливо, найбільш яскраво це підсвічує її досвід відкриття Биківні – відважна поїздка з колегами в передмістя Києва на лівому березі, де відкрилися отруєні пейзажі, місця позасудових страт репресованих радянською владою людей.
Алла Горська як «Агорська» - це не про індивідуальне лідерство, не про точку, не про «Я», а про простір обміну, буття разом у колі однодумців. Парадоксально, що навіть після вбивства художниці ця закономірність спрацювала. Адже поховання й церемонія прощання з Горською нині цілком очевидно є актом політичної непокори системі, зібранням небайдужих. Мине всього два роки, й багатьох із учасників того прощання заарештують і відправлять у табори в ув’язнення – почнуться 1970-ті, що сильно приморозять усі квіти порівняно вегетаріанських часів шістдесятників.
Міркування про цю долю й життя тих, хто були навколо, повертають мене в сучасність, до думок про жіноче коло – своєрідну агору, де навіть в умовах війни може знайтися місце для голосів кожної з нас.
Алла Горська, 1940-ві роки. Джерело: Ukrainian Unofficial Archive
Суто стереотипно війна – не найкращі часи для публічності й говоріння. Тут є свої нюанси, наприклад, на міжнародному полі. Я дуже добре це відчуваю з власного досвіду. Ще три роки тому нікого не цікавила 140-річна історія українського фемінізму. Замість неї обмежувалися тезами про те, що в СРСР жінки нібито отримали справжню рівність – разом із виборчим правом. Таке мені траплялося чути і в Україні, і поза нею. Легше було почути міфи і легенди про Олександру Коллонтай або Розу Люксембург, ніж історичні факти про Мілену Рудницьку чи Наталю Кобринську як витоки українського фемінізму. Реальна сучасність теж цікавила дуже обмежене коло – не всі були готові навіть до простого факту, що український фемінізм не виник у 2010-ті, до факту активних жіночих рухів 1990-х, з усією їхньою специфічністю (цікаво про ті парадокси писала Соломія Павличко у збірці «Фемінізм»). Зате сьогодні вже існує простір для розмови про політикинь, військових, науковиць минулого, чиї долі та чин ясно вказують на правозахисну українську традицію. Засвідчують, що з 2014 року, від початку атаки Росії на Україну, жінки пішли на фронт не випадково. І що не випадково їх більше 45 тисяч служить у війську (всього, разом із невійськовими спеціальностями – понад 60 тисяч у ЗСУ). І що не випадково понад п’ять тисяч жінок – на передовій. Ці три цифри зазвичай викликають фурор за кордоном. «Чому ви про це не говорите?» – запитав хтось за океаном у знайомої художниці. Гм, подумала я, здається, ми говорили й говоримо про це весь час… Наприклад, про Олену Степанів, котра воювала в лавах Українських січових стрільців. І про більш сучасне «дзеркало» жіночої долі у війську, але сто років по тому – рух «Невидимий батальйон», який допоміг 2017 року зняти заборону для жінок працювати на бойових посадах та отримувати такі ж, як і в чоловіків, соціальні гарантії. І про реалії з 2022 року, коли правдиві штурмовички, бойові медикині, розвідниці й операторки дронів говорять кожна своїм голосом про прожите на фронті. Їм більше не треба виправдовуватися за те, що вони на фронті – жінки. Тепер В кожному підрозділі є жінки, і це вже не новина. Думаю про парадокс: не важливо, чи ідентифікувала себе Олена Степанів як борчиню за права жінок, і чи сучасні українські жінки-військові ідентифікують себе як феміністок. Сама можливість говорити про права жінок в армії – наслідок боротьби багатьох поколінь жіночого руху. Цього історичного факту не скасувати.
Повномасштабне вторгнення дивовижним чином підкрутило гучність жіночих голосів. Виявляється, світ може захотіти й розчути бодай окремі історії. Проте не всюди й не завжди. Є жіночі осередки (окремих країн не називаю, бо це доволі транскордонне явище без особливих національних ознак), де легше почути заклики до пацифізму чи осуд будь-якої армії як патріархальної інституції, ніж заклики допомогти біженкам з України. Цей наратив не працює в умовах, коли українська армія рятує цивільних від смерті й насильства, що їх принесла з собою армія Росії. Це не теоретична зустріч і не SWOT-аналіз двох абстрактних патріархальних структур, тож ставити між ними знак тотожності недоречно. Адже йдеться про дуже конкретні людські життя. Поруч із такими не надто адекватними реакціями є й інші – ефективні – дії жіночих організацій. Прикладів так само чимало – і на високому, й на низовому рівні. Мій улюблений і дуже персональний – сестринський жест польських і бельгійських феміністок, які зібрали разом декілька десятків українок у грудні 2022 року на конференцію, повністю присвячену саме українським викликам. Спроможність відійти, помовчати, дати слово іншій і послухати є безцінною. Особливо якщо шукаєш змоги справді про щось дізнатися й щось зрозуміти, а не прагнеш лишатися в монолозі. Конференція відбувалася в Брюсселі, в розпал блекаутів у Києві. Ми з колегою в ті дні жартували, що кожне відрядження – як нагода на багато днів наперед помити голову. Та, якщо без жартів, безцінною є можливість побути в тихому місті та провести трохи часу разом із колегами, зробивши вигляд бодай на кілька годин, що можна просто разом випити вина й порозмовляти про сучасне мистецтво. Звичайно, в таких розмовах виникають дірки, вікна й двері, куди знову й знову лізе війна. Проте тепер її не маскують під шаром цивілізованої пудри, не розглядають по-вуайєрськи, не лізуть колупати пальцем цю ранку, а усвідомлено бачать, мислять, зважають на неї. Звичайно, якщо пощастить, бо всяке буває.
Найкраща підтримка й солідарність часто мають саме такий вигляд. Своя до своєї по своє. Чи то пак, зі своїм – словом, жестом, рухом назустріч, підтримкою. Наша жіноча українська агора дозволяє знайти простір для кожної з нас, ланки самоорганізованих мереж підтримки. Ця сюжетна лінія часто невіддільна від нібито «типової» й тому «невидимої» щоденної турботи. Тут ми знову повертаємося до спадку минулих дисидентських поколінь. Героїчні часи та дії, на перший погляд, мало пов’язані з доглядовою працею, адже йдеться про щось високе, а не про щось домашнє й буденне. Думаю, це хибне враження. Так само, як нині сучасна Україна відкриває та усвідомлює для себе більше імен жінок-дисиденток, прощаючись зі стереотипом про чоловіче обличчя опору, відбувається й ще одне усвідомлення. Йдеться про роль і значення приватного боку в історіях протидії авторитарній системі. Без жіночої мережі взаємної підтримки вона не була би можливою. Чому? Тому що значимими стають найпростіші речі: де ти зможеш переночувати цієї ночі, хто допоможе прибрати в квартирі після обшуку, як передадуть зміну білизни, мило, гребінець і сигарети в камеру після арешту, хто прийде на суд в ролі глядачів, готових засвідчити, хто зі свідків тебе здав? Іще більш значимими стають прості найскладніші речі: хто подбає про твоїх дітей, хто організує збірку коштів для родини, хто зайде до батьків у лікарню, хто писатиме тобі листи, хто допоможе влаштуватися на роботу в яку-небудь котельню, якщо звільнили звідусіль? Нині ми впізнаємо абсолютно такі ж історії зі свідчень очевидців із тимчасово окупованих територій, як-то з Криму. Історії кожного та кожної з несправедливо ув’язнених російським судилищем містять щоразу однакову складову – історію про сусідів, як допомагали (а також про тих, хто припинили вітатися, а чи писали доноси – як без цього?). Кримськотатарські громади знаходять способи допомогти своїм політв’язням. У медіа це часто проступає як незмінна сюжетна лінія про «дружину ув’язненого», звідси – один крок до стереотипної розмови про жінку, котру визначає лиш те, чия вона дружина, донька, сестра, мати, вдова. Проте це неправильна стежка. Жінки є важливими рушійними силами. Вони організовують допомогу, свідчать про правду, працюють адвокатками, тримають громади та родини, стають голосами своїх близьких.
Здається, це теж столітня традиція. І це також щось достатньо «агорське» – про творення простору, де помістяться всі.
Головна агора мого життя – як досвід, як буття всім разом – це Євромайдан. Паралель аж ніяк не пов’язана з тотожністю Майдану й агори як місць, просторів. Мені йдеться саме про дух і полілог, горизонтальність, взаємну присутність й усвідомленість. “Я тебе бачу” – “І я тебе бачу”. Зважаємо одна на одну. Мені йдеться про Євромайдан як важливу мить усвідомлення жінок як половини присутніх, половини протестувальників, половини протесту. Я не плекаю ілюзій, що в ті майданні місяці ніде не звучало сексистських ноток. Звучали, але були негайно засуджені й оскаржені. Так працює суб’єктність, голосно говорячи про те, що не так, й вимагаючи поваги до себе, вимагаючи зміни несправедливої системи, змінюючи несправедливу систему. На Майдані вистачало ніжності й солідарності, що розгорталися на два крила. Публічна робота в судах, на сцені, на трибуні (та й непублічна теж, як-то писання інтерв’ю, маніфестів, заяв – на квартирах, у кав’ярнях, в чужих офісах і на радіостудіях). Приватна робота в наметах, в палатах, на кухнях, в розмовах і мовчанні (та й публічна теж, бо приватно зварений вдома суп міг перетворитися на більш видиму ініціативу окремого меню для вегетаріанців-майданівців… мине десять років, і вже нікого не дивує спеціальне вегетаріанське меню в армії). Поки триває публічна робота в кав’ярні з лептопом, офіціант пропонує приватнішу турботу й пропонує забрати телефон, підзарядити на барі.
Тому і в сучасній воєнній Україні я звикла мислити кожну чашку кави як жест – опору чи підтримки. Щоденна турбота важлива, і ця праця не може бути «невидимою», навіть якщо здається такою. Саме вона розставляє опори нашого власного світу, творить мереживо зв’язків, які допомагають триматися купи. Саме ці руки, саме ці жести творили обставини, в яких біженки з України мали куди піти на ночівлю чи обід. Обставини, в яких внутрішньо переміщені особи в незнайомому українському місті знаходили дах над головою, роботу, теплий одяг. В моєму нудному житті чимало таких історій відбуваються в дорозі. Ось у поїзді на Варшаву провідниця дозволяє ще трохи поспати в купе – замість двох годин стояння на пероні в очікуванні на пересадку. Знову Варшава – і подруга прокидається о 3 ранку, аби допомогти викликати таксі в аеропорт. Ранній приліт, у готель іще не поселяють, вона смажить ранковий омлет і робить каву, тому що іноді це єдине, що потрібно. Кілька годин між літаком і поїздом – достатньо, аби кудись доїхати та пірнути в душ, десь притулити голову на одну чашку кави й знову стрибати в таксі. Звучить трохи по-міщанськи? Можливо, проте є часи, коли замість тисячі слів про любов і підтримку спрацюють жести любові й підтримки – часто ще й найпростіші. За час вторгнення стало зрозуміло, що опору може надати й мовчання. Не поставлене запитання, не висловлене судження, не озвучена точка зору. Коли ти просто тут і просто слухаєш, а чи просто мовчиш, бо все інше вже й так зрозуміле.
Я тебе люблю, тому нагодую, наллю гарячого, дам смачненького, зігрію. Універсальна мова любові наших мам. Хто ж знав, що ми також станемо мамами… одна для одної.
Український відділ працює завдяки фінансовій підтримці Institut für die Wissenschaften vom Menschen, а також Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського — підрозділу Міністерства культури і національної спадщини.
