Полтава. Живе море людей на вокзалі, в панічній тисняві Лєна намагається не загубити дітей, сестру з племінником і літню маму. Коли людська хвиля нарешті підштовхнула родину до вагону, чоловік поспіхом поцілував дружину: "Вибач, я інакше не можу". Поїзд рушив, чоловік залишився на пероні. Того ж дня він записався добровольцем і пішов на війну. За вікном лишилося улюблене місто Лєни, викладацька робота в університеті, затишний дім. Поїзд рухався в цілковитій темряві в режимі світломаскування. В темноті вагону хтось сказав: "Нас і так в Польщі недолюблюють, що з нами буде?" Так до пережитих страхів додався новий: у Польщі Лєна Михайлова нікого не знала, окрім однієї знайомої в Лодзі, може, податися туди?.. Після холодної ночі на підлозі рішення давалося важко.
В цей час з іншого боку кордону в дорогу вирушив Міхал, мешканець Кракова. Родина Лєни Михайлової стала першою, яку Міхал зустрів у Перемишлі. Потім таких родин було багато. Переконував їхати з ним до Кракова, але жінка вагалася – чому Краків? Що там робити? Як утримувати родину? Втім, коли Міхал чи не вп'яте запевнив жінку, що вони будуть у безпеці й на перші дні точно матимуть житло, Лєна ризикнула. Так почалося її життя з нуля.
Мурашник
У місцевій фейсбук-спільноті сусідів Dębniki уже з'являлися десятки дописів про транспорт для біженців. Хтось організував збір продуктів, засобів гігієни, дитячого харчування. Серед активісток була Ольга Пясецька-Нєч, дружина Міхала й мама трьох маленьких дітей. В цей самий час в районі Дембніків займалася допомогою Луція Малец-Корнаєв, мама двох дівчаток, яка збирала пожертви й укладала базу 260 хостів, охочих прийняти в себе гостей з України. Луція й Ольга ніколи не бачилися раніше, хоча жили на одній вулиці. Познайомилися під час волонтерської круговерті, і жодна з них не пам’ятає, як саме це сталося – події того місяця витіснили всі дрібніші спогади.
Обидві жінки залишили попередні місця праці. До лютого 2022 року Ольга мала багаторічну психотерапевтичну практику, Луція – історикиня мистецтва, письменниця й активістка культури. Обидві повністю переключилися на допомогу українським родинам і зробили це своєю основною роботою. Коли зібрані від доброчинців кошти швидко перевалили за межі запланованих витрат на біженців, знайома правничка порадила Ользі заснувати фундацію. Було ясно, що кількома тижнями ця волонтерська справа не закінчиться.
Виникла ідея першої зустрічі наживо для всіх сусідів і новоприбулих – побачити одне одного, обговорити потреби за кавою. Таку подію був готовий прийняти у себе місцевий футбольний клуб. Протягом доби знайшлися перекладачі, психологи, волонтери, які облаштували куточок для обміну речами, місце для чаювання. Очікували, що збереться кілька десятків людей. Натомість прийшло 350 поляків і українців. Стало зрозуміло, що таке фізичне місце дуже потрібне і має існувати на постійній основі.
Приблизно в цей же час з іншого континенту в бік Кракова рушила група американців – підприємців, учителів на пенсії, колишніх директорів компаній. Вони стежили за новинами з України й одразу зрозуміли, що повинні долучитися до волонтерського руху. Прилетіли до Кракова, побували в різних пунктах допомоги, передали вантаж пожертв зі США і по кількох розмовах з місцевими активістами вирішили, що саме на основі цієї спільноти, яка спонтанно й ефективно запрацювала на Дембніках, можна спільно заснувати громадський центр. Серед них була Емі Поллак-Кемп, яка раніше займалася логістикою міжнародних спортивних подій у Східній Європі і мала багато контактів серед поляків та українців ще з часів чемпіонату Європи з футболу 2012 року. Саме вона об’єднала американську волонтерську групу навколо ідеї – підтримати фундацію. З того часу кожен із волонтерської групи американців неодноразово бував у Кракові.
Вигляд на центр "Кохам Дембнікі"
Двері можливостей
Конфедерацька 4 у Кракові – це затишний двір, оповитий плющем, куди не кинь оком – побачиш двері з кольоровими афішами, інсталяції, химерні об’єкти, поп-ап город із зеленню. Власне тому їх називають “Будиночки культури”, бо в кожному приміщенні точиться своє життя. Перші двері ведуть до офісу фундації “Кохам Дембнікі” й одночасно до кухні місцевого ресторану, тому на сходах тусують кухарі, а подвір’я пахне бургерами. З вікон чути дитячий галас – в одній із залів якраз триває зустріч письменника Міхала Русінка з малими читачами. Інші двері ведуть до зали, де відбуваються заняття з йоги та пілатесу для польських і українських жінок.
За кілька зупинок трамваєм від вулиці Конфедерацької розташована будівля із закинутими офісами “Теско”. Після початку російської інвазії місто розмістило в цих офісах кілька десятків українських родин. Тоді часто можна було побачити зграйки дітей, яких батьки ще не встигли оформити до місцевих шкіл, або й не планували цього робити – вірили, що зупинилися тут тимчасово. З криками “Тривога, тривога, всі в укриття!” діти наввипередки стрибали в кущі – гралися у війну. Поруч на сходах сиділи дорослі, дехто з них мав забинтовані кінцівки. Вони сиділи в домашніх халатах і спортивних костюмах, курили цигарки, привезені ще з України, і мовчки дивилися в нікуди. Частина цих людей почала навідуватися до фундації “Кохам Дембніки” – туди можна було дійти пішки, можна було відчути себе нормальною людиною. Мешканці “Теско” становили важливу частину початкової спільноти центру. Згодом людей перемістили з “Теско” на Нову Гуту, в інший кінець міста. На сьогодні в Кракові вже немає центрів для тимчасового проживання українців. Але люди з різних кінців Кракова все одно приїздять до свого місця сили в Дембніках – не для того, щоб отримати пакетик каші. На одному з жовтих стікерів, які заповнюють робочу стіну в кабінеті Ольги й Луції, якась українська жінка написала “Тут є відчуття людяності”.
За другими дверима, оповитими зеленню, криється “магазинчик добра” – сюди приходять старші люди отримати з рук української працівнички Юлії, яка є такою ж біженкою, як вони, трохи продуктів. Юлія давно знає кожного з них, розмір ноги, одягу, хто чим хворіє, які вживає ліки. Цим людям найважче, у них немає думок про майбутнє, немає куди повертатися. “Вони потребують не лише пачки з крупами, їм потрібне спілкування. Для старших людей це свого роду медитація. Хтось бачить горнятко – і пригадує, що мав таке саме в Україні, і з цього починається ціла історія. Це можливість обговорити останні новини з України, пожалітися, підтримати одне одного”, – каже Луція. Власне, з цим пов’язаний один з гірких спогадів її роботи. Коли старші люди дізналися, що до фундації прийде місцевий посадовець з офіційним візитом, вони всі зібралися підтримати центр, чекали на гостя кілька годин під дощем. Але чиновник просто не з’явився.
“Місто збирається будувати з нуля свій інтеграційний центр на іншому березі Вісли, напевно, подалі від нас, бо вони знають краще, як правильно. При тому, що в громадських організаціях Кракова люди понад два роки успішно займаються саме цим напрямком”, - каже Луція. Зате до фундації “Кохам Дембнікі” постійно приїздять іноземні колеги й представники UNHCR, щоб переймати досвід розбудови спільноти: в базі контактів центру нині 1200 українських родин, які живуть у Кракові і підтримують тісний зв’язок із фундацією. У програмі центру постійно бере участь понад 800 людей з України. “Ми тут зустрілися зі страшного приводу й з тяжким досвідом за плечима, але творимо щось дуже цінне”, - каже Ольга, директорка фундації.
Черга як місце спілкування старших людей
Життя громадського центру допомоги українцям
Тут кажуть “люди”
Одного дня до фундації прийшла пані Галина, яка виховує дитину з інвалідністю, і запропонувала зробити серію розмов із такими ж матерями, щоб поділитися своїм досвідом і знаннями – як працює медична система Польщі, які є освітні й культурні можливості для дітей з проблемами здоров’я. Потім хтось зголосився проводити заняття з малярства, хтось проводить творчі заняття “Як випустити zine”. Тут із людьми працює плейбек театр, проводяться літературні читання з авторами й дні японської культури разом із музеєм Manggha. У “Дембніках” загалом немає якоїсь програми, яка покликана “інтегрувати українців”. У щоденній роботі фундації не вживають поняття “інтеграція”, “біженці”, “бенефіцієнти”, ці слова є лише на папері в грантових заявках. Тут говорять “люди, члени спільноти, наші друзі, гості, наші нові сусіди”.
В фундації також немає окремого напрямку “робота з дітьми з інвалідністю”. Мами просто приводять своїх дітей і долучаються до занять. Вікторія Мостовенко – мама майже семирічної Софії, в якої важка форма інвалідності, пологова травма з ураженням мозку. Софія потребує цілоденної опіки, паліативної допомоги, вона дуже залежна від змін погоди, від змін тиску в неї частішають напади епілепсії. Але на творчих заняттях в фундації серед інших дітей Софія вперше змогла сидіти кілька хвилин без підтримки й тримати в руках олівця. Для Вікторії це великий здобуток і визнання її материнських зусиль. “Мене особливо зворушило, що поки всі гралися, ніхто з батьків не забирав своїх дітей від Софії, як це бувало в Україні”, - зізнається вона.
В центрі навіть на візуальному рівні немає відчуття, що це якесь штучно створене “місце для українців”, тут радше покладаються, як і на початку заснування фундації, на концепцію сусідства. Тут також працює теза, що кожен може щось дати. Навіть ті, хто самі у великій потребі, можуть поділитися досвідом, знаннями, навчити чогось і це буде їхній внесок у спільноту. За статистикою організації, половина відвідувачів на заходах для родин – це польські жінки й чоловіки з дітьми, які живуть по сусідству на районі. “Якщо з кимось подружився, якщо комусь допомагаєш, то вже ніколи не скажеш зневажливо “ці українці”, – переконана Ольга.
Вона підкреслює, що рішення про допомогу – це передусім велика відповідальність. “За час волонтерства я звикла говорити “я не можу, але зараз щось придумаємо…” і одразу шукала розв’язання проблеми. Та одного разу я вперше відмовила людині по телефону й досі пам’ятаю, як це було важко”.
“Хтось сидить навпроти тебе й розповідає, як розстріляли його сусідів, а ти вже майже не плачеш, навчилася триматися. За два роки цілодобової роботи ти стаєш трохи такою пані з соцзабезу. Найважче – приймати рішення, кому саме ти просто зараз мусиш допомогти, а кому відмовити”, – додає Луція.
Та й потреби людей вже не такі прості, як на початку російської інвазії. Тоді люди потребували їжі, одягу, ночівлі й транспорту. Зараз вони потребують значно складніших речей. “Більшість жінок, які до нас приходять, мріють про повернення додому. Але дехто каже, що їм страшно, бо вони не знають, до якого чоловіка повернуться. Вони бояться цієї зустрічі, бо війна змінила все. Також є вже назріваючий конфлікт між українськими жінками, які опинилися в різних життєвих ситуаціях – ті, в кого чоловік на війні, і ті, в кого чоловік виїхав до Польщі. Окрім справжньої війни, яка точиться в Україні, триватиме ще й цей незримий конфлікт у суспільстві. Навіть у нашому жіночому колективі фундації це вже відчувається”, – зізнається Ольга.
Серед тих, хто потребує підтримки й звертається до фундації, є кілька категорій. Жінки, які більш-менш змогли облаштуватися в Кракові, але їхнє життя ніби несправжнє, тимчасове, бо вони щодня живуть у хронічному стресі й не можуть ухвалювати довгострокові рішення. Друга група – літні хворі люди, особливо зі сходу України, в яких вже немає особливих перспектив і головне завдання – якось прокинутися й прожити наступний день.
Третя, одна з найважливіших груп, із якою працює фундація – це жінки, для яких досвід війни парадоксальним чином приніс щось хороше. Вони вперше стали незалежними, вирвалися від чоловіка-аб’юзера чи втікли від насильства. Тут вони не бояться діяти, бо пережили неможливе і просто вимушені рухатися далі. Для них у центрі працюють групи психологічної підтримки жінок. Тепер багато з них налаштовані нести досвід спільноти й сестринства, яке досвідчили в Кракові, до своїх рідних міст в Україні – колись, в умовах мирного життя. Сьогодні вони відкривають свою справу, розвивають бізнес. “Ми, до речі, взагалі непристойно мало говоримо про те, який позитивний вплив на економіку справляє підприємницька діяльність українців і українок у Польщі”, - каже Ольга і показує на жовтеньку книжку на полиці в кабінеті. “Це книжка “Селянки” про історію наших бабусь. Так от, головна моя мрія – змінити долю наших жінок, змінити правила, повернути селянкам себе самих”.
Вікторія Мостовенко з донькою на заняттях центру
Відвідувачі центру "Кохам Дембнікі"
Душа світлиці
Якщо пройти далі подвір’ям Конфедерацької, за третіми дверима можна знайти світлицю, якою опікується та сама Лєна Михайлова, яку до Кракова перевіз чоловік Ольги, директорки фундації. З перших днів Лєна почала волонтерити в центрі, викладати англійську мову, а згодом стала координаторкою української спільноти й почала опікуватися всією культурною програмою світлиці. Чоловік Лєни третій рік на фронті. Кожен його дзвінок для неї безцінний.
Буття серед таких самих жінок лікує, це дає відчуття безпеки, утвердження власної ідентичності. Допомога іншим українкам, самотнім матерям і старшим людям стала для Лєни джерелом власного внутрішнього зростання. Найбільші її захоплення і найбільші розчарування пов’язані з людьми, найтяжчі історії – це історії жінок, які втратили чоловіка, маючи на руках трьох дітей в чужій країні. Її захоплює подруга, яка два роки затято чекала на звільнення чоловіка з російського полону, не маючи жодних об’єктивних для цього підстав – і дочекалася. Її надихає приклад пані Лариси, яка в 65 років почала вивчати нову для себе мову. Розчулює сусід-поляк вісімдесяти років, у якого дружина прикута до ліжка, а він щомісяця з відкладених з пенсії коштів приносить із закупів пачки підгузників та жіночих засобів гігієни для фундації. Днями до центру прийшли дівчата чотирьох років з батьками й принесли торби подарунків. На свій день народження вони попросили батьків придбати щось для дітей “Дембніків”. Вразила полька Кася, яка живе в Ірландії, приїхала робити ремонт у своїй квартирі. Побачила якісь події на фейсбук-сторінці “Дембніків” і запропонувала зробити зустріч для старших людей, поляків та українців, – спільне готування їжі. Незабаром американські друзі, які допомагали започаткувати центр, організовують виїзний ретріт для виснажених мам до Рабки. У Лєни помітно тремтить голос, коли вона згадує про всіх цих людей: “Я виходжу зранку з дому – і приходжу в інший свій дім. Завдяки цим двом рокам серед людей тепер чи не в кожному українському місті мені є з ким піти на каву”.
30 червнія 2024 року в Польщі закінчується програма 40+, яка дозволяла польським власникам житла компенсувати витрати на мешканців з України. Якихось спеціальних біженських виплат українці в Польщі не отримують, окрім одноразової допомоги 300 злотих для новоприбулих – або ти знайшов роботу і платиш податки, або їдеш деінде. Нині в Кракові зареєстровано біля 44 тисяч вимушено переміщених людей з України, з них 4 тисячі – соціально вразливі і найменш захищені люди. Що далі – невідомо. Водночас через посилення бойових дій на Харківщині та Сумщині чи в Херсоні до міста прибувають нові люди. Таких у спільноті Дембніків, за спостереженнями Лєни, стає дедалі більше.
Ольга теж зауважує, що роботи не стає менше. Для неї і для Луції це дуже особиста історія, пов’язана зі старшими поколіннями їхніх родин, які мали воєнний досвід. Ольга впевнена, що війна починається з чиєїсь згоди на насильство, з байдужості і бездіяльності – не повинно бути нормалізації того, що “війни були завжди”.
“Трансгенераційна травма в Польщі досі існує. Я вважаю, те, що ми, поляки й польки, мали можливість допомогти українцям, – це передусім лікувальний досвід для нас самих. Може, вперше за багато десятиліть ми відчули, що насправді можемо щось зробити, на відміну від наших дідів і бабусь. Це замикає якусь цілу історію з нашою безпорадністю. Це важливо передусім для нас самих, і тут навіть не варто згадувати про якусь вдячність з боку українців. Треба пам’ятати, що приймати поміч завжди важче, ніж давати”, – каже вона.
